Таємниця янтарної кімнати
Шрифт:
«Хто він? — подумав Сергєєв, поглядаючи на непосидющого вудильника. — Інженер з трикотажної фабрики? Чи слюсар з ремонтно-механічного? А може, вчитель двадцять п'ятої школи? Звідки він приїхав сюди — з Москви, Пскова, Вологди чи Удмуртії? Цього я не знаю. Та це й не має значення. Важливо інше: обжився чоловік, не відчуває себе тут ні гостем, ні тимчасовим пожильцем. Придбав човен, а можливо й будиночок собі звів. Словом, влаштувався тут міцно. Надовго. Назавжди. Отакі, як він, неквапливі, небалакучі хазяйновиті люди й будували це місто, воскрешали його — будинок за будинком, квартал за кварталом, вулицю за вулицею…»
Веселе сонце. пробивалося крізь густу крону каштана і світлими плямами лягало на зелене сукно письмового столу.
Товстим
«У 1951 році я закінчував будівельний технікум. Якось мені довелося знімати план будинку, що мав ремонтуватися.
Склавши ескіз підвалу і проставивши розміри, я почав «ув'язувати ланцюжок». Виходило казна-що: одна стінка коротша за другу на три метри! Тоді я вирішив накреслити план підвалу в масштабі. У плані біля сходової клітки визначилася «біла пляма» — квадратна кімнатка метрів зо три в поперечнику. Круг неї були капітальні стіни.
Роздумувати, що це за приміщення, у мене не було часу. Потім все забулося. І тільки тепер, прочитавши про розшуки янтарної кімнати, я пригадав цей випадок, мабуть, тому, що будинок міститься на Барнаульській вулиці, про яку згадується в нарисі.
З повагою Куликовських».
Незабаром Сергєєву потрапив до рук ще один лист.
«Дорогі товариші!
Прочитавши матеріали про розшуки янтарної кімнати, я пригадав, що у 1949 році мій син разом з іншими дітьми грався в районі форту, розташованого на виїзді з Калінінграда на Зеленоградськ, і приносив знайдені там монети, серед них і чеканення XVII–XVIII століть. Можна гадати, що деякі колекції музеїв Кенігсберга були заховані саме в цьому форту. Вважаю, що там варто пошукати.
Закаєв.
Калінінград, Похідна, будинок 11».
«А Ганнуся, здається, мала рацію! — задоволено подумав Олег Миколайович. — Мабуть-таки ще рано ставити хрест».
Він почав складати листи у папку. Але в цей момент двері відчинилися, і ввійшов Денисов.
— Головному архітекторові — привіт! — весело промовив він. — Ну, як їздилося? Ти, бачу, повеселішав. От; брате, а то вже й кидати збирався. Кинути легко, знайти важко. — Денисов підсунув до себе стілець. — А ми теж не дрімали. Ось послухай. Новина номер один. Знайшли закритий наглухо підземний хід, який з'єднує Південний вокзал з центром міста. Як показали обміри, хід іде під теперішнім тунелем. Поки що чіпати не наважилися, треба щоб спочатку його сапери оглянули. Новина номер два. На Великій Торговій, де — пам'ятаєш, нам казали? — є нібито якийсь колодязь, сапери знайшли під бруком кладку. Не бурили — небезпечно, близько Балтрибтрест, рибний інститут, жилі будинки. Теж потрібен час для обслідування району. А от іще: Ганна Єгорівна Бредова. Живе на Барнаульській, будинок № 2, старожил Калінінграда. Розповіла…
— Олегу Миколайовичу, пробачте, принесли пошту, — перебила секретарка. — І про янтарну кімнату є.
— Дякую, зараз глянемо…
— Почекай, Олегу Миколайовичу, давай уже закінчу, — попросив Денисов. — Слухаєш?
— Звичайно.
— Так от. Бредова у сорок п'ятому році приїхала в наше місто. Тоді вона жила на Ніколайштрасе… Щодня їй доводилося проходити повз замок. І ось одного разу, наприкінці лютого чи на початку березня 1946 року, вона поверталася з роботи. Назустріч ішов чоловік у чорному пальті і капелюсі. Весь його вигляд красномовно свідчив: це німець! Бредова трохи злякалася — місце безлюдне, обстановка не дуже спокійна… Жінка вирішила розминутися з незнайомим і сховалася за ріг зруйнованого будинку. Перехожий не звернув на неї уваги. Здавалося, він взагалі нічого не помічав, заглиблений у свої думки. Бредова бачила, як німець підійшов до стіни одного будинку і, нахилившись, зробив якусь позначку. Почекавши, поки німець зникне з очей, вона підійшла до будинку. На стіні вона помітила якісь знаки і. напис олівцем. Прочитати написане вона не змогла — німецьку мову знала слабо. А вранці, коли прийшла туди з товаришами, напису вже не було…
— Не думаю, щоб цей факт заслуговував на увагу, — задумливо промовив Сергєєв. — Серйозних написів на стінах не роблять.
— Я теж так вважаю. Але важливо інше: як наші
— Ти маєш рацію…
Карл-Хайнц Вегнер, головний редактор журналу Товариства німецько-радянської дружби «Фрайє вельт», був відомий своєю діловитістю. Сухорлявий, моторний, рішучий і часом дещо гострий, він викликав повагу у співробітників зібраністю, чіткістю, організованістю у роботі. Здавалося, він ще з юнацьких років обрав собі девіз: «Не втрачати марно жодної хвилини» — і відтоді неухильно керувався ним.
Ось і сьогодні. Приїхавши пунктуально, хвилина в хвилину, на початок робочого дня в редакцію, він швидкими кроками пройшов у кабінет, а вже через п'ятнадцять хвилин передав друкарці аркуш паперу.
— Прошу надрукувати.
Незабаром лист, надрукований на бланку журналу, ліг на редакторський стіл.
«СРСР, Калінінград, редакція молодіжної газети. М. П. Зубарєвій.
Шановна товаришко Зубарєва! Звертаємося до Вас, оскільки ми з Вами були колись знайомі по спільній роботі в німецькій демократичній пресі.
У зв'язку з тим, що нині СРСР передає НДР значні культурні цінності, які зберігалися з кінця війни в Радянському Союзі, ми готуємо полемічний репортаж про культурні цінності, що були украдені в свій час німецькими фашистами у Радянському Союзі і знаходяться тепер, очевидно, в Західній Німеччині. Ми хотіли б сприяти тому, щоб радянське майно було знайдене і повернуте Радянському Союзу. Наша робота, правда, перебуває ще у стадії підготовки. Через професора Штрауса з університету ім. Гумбольдта ми довідалися, що недавно в одній калінінградській газеті було надруковано статтю про викрадені німецькими фашистами культурні цінності… Будемо дуже вдячні, якщо Ви надішлете нам газету з цією статтею Гадаємо, що знайдемо там, безсумнівно, цінні вказівки для нашої роботи.
З щирим привітом і побажанням здоров'я головний редактор «Фрайє вельт» Вегнер».
Крізь густу завісу тютюнового диму в глибині прокоптілої зали пивнички ледве помітно чорно-біло-червоний прапор. На трибуні чоловік з високо задертою головою. Тісні стіни, здається, здригаються від оплесків.
— Товариство! Я прошу вас підняти бокали за священну велику Німеччину, за спомин фюрера, чию неповторність визнають не тільки в Німеччині, а й у всьому світі. За наш райх, за нашого фюрера! Зіг-хайль!
— Зіг-хайль! Зіг-хайль! Зіг-хайль! — горлають навколо. Десятки п'яних хрипких голосів заводять пісню.
Тисяча дев'ятсот п'ятдесятий рік. Західна Німеччина…
— А ви, генерале? — чиясь рука лягає на плече високого, трохи сутулого старика. Він гидливо здригається і відразу ж сиплим тенором підтягує куплет
Він уже старий, генерал од інфантерії Бернгардт-Отто-фон Лаш. Він прожив довге життя, знав і перемоги, і поразки. Був засуджений до смерті фюрером, якого так громогласно вшановують зараз у пивничці. Фюрер…. Його кістки згнили десь у берлінських підземеллях, і про нього можна було б і не згадувати. Але поки немає іншого імені, під яким треба згуртувати німецьку націю для боротьби з комуністичною небезпекою, — о, фон Лаш ладен навіть проголошувати славу скаженому єфрейторові. Народові потрібен вождь, Лаш це знає. Німецька молодь піде на схід, коли настане час. А поки що — нехай ревуть у пивничках осиплі горлянки, старий генерал навіть готовий підтягти їм.
— Зіг-хайль! Зіг-хайль!
— Здорово зробили, що й казати! Молодці, справжні. журналісти. Барвисто, яскраво, оригінально, — захоплювався Сергєєв, розглядаючи сторінки дев'ятого номера журналу «Фрайє вельт» від 22 лютого 1959 року. — Нічого не скажеш, здорово. Як тобі подобається?
— Я з журналістикою не дуже обізнаний, як тобі відомо. З цього погляду судити не можу, — відповів Денисов. — Але що стосується іншого, тут можу сказати. Не має значення, кінець кінцем, як це подано. Важливо інше: наші товариші в Німеччині по-справжньому взялися нам допомогти. І це — чудово! Давай почитаємо, що там написано. Ти перекладай, добре?