Таємниця жовтої валізи
Шрифт:
— Отже, це був таки ти, старий негідник!
Геолог був готовий вбити есесівця відразу, але ж треба взнати подробиці злочину.
— Тобі мало жертв, які лежать на твоїй совісті з часів війни? Ти встиг повідомити спільників про смарагди порейя?
— Аякже! — злостиво шкірячись, процідив Декерт, вказуючи рукою на передавач, який лежав поряд. — Скоро червоношкірим вилупкам прийде кінець.
Убивця зареготав, потім з ненавистю втупився у Френка.
— Ти теж червоний, хоч і не індіанець. Я недаремно робив обшук у твоїй кімнаті і тепер знаю, хто ти.
Після цих слів німець спритно вихопив з-за халяви
“Алеути”, гелікоптери французького виробництва, прилетіли відразу пополудні. З черев трьох гігантських бабок висипали озброєні люди. Служба охорони індіанців приступила до операції. Незабаром солом’яні житла резервації Ель-Грасо спалахнули. Клуби їдкого чорного диму поповзли вгору, заступаючи сонце. Шар від вогню доходив до Френка, що з лісу стежив за командосами.
Він дістався до селища порейя, коли залізпі комахи вже приземлились. Обох своїх супутників послав раніше, щоб попередити жителів резервації. Безсило стискаючи кулаки, Френк дивився на білих злочинців.
Здійснивши першу частину акції, палії почали здивовано перезиратися. В хижах не було жодного індіанця. Геолог полегшено зітхнув. Він бачив, як розлючений офіцер тицяв пальцем у карту перед носом сержанта. Той тільки винувато знизував плечима. Тоді командир СОІ щось крикнув і махнув рукою. Напасники вишикувались, тримаючи зброю напоготові. Офіцер знову віддав наказ. Але в ту ж мить з гущавини лісу в бік вбивць полетіли списи. Стрій розсипався. Почалася безладна стрілянина.
Френк був вражений. Перед його очима миготіли луки, стріли, списи. Здавалося, якась магічна сила жбурляла смертоносні жала.
Охоплені панікою, вояки піднімали руки і здавалися на милість переможців. Бандити з острахом поглядали на індіанців, які щільно оточили напасників. Незабаром їх одвели в ліс.
Френк усе ще перебував під враженням побаченого. Йому не раз доводилося спостерігати явище мімезії, [21] що у багатьох видів тварин досягала виняткової досконалості. Він бачив, як метелики, сідаючи на гілку дерева чи куща, враз ставали “листочками”, яких неможливо було відрізнити від інших. Аналогічні метаморфози траплялись із земноводними, що легко набували вигляду тієї чи іншої рослини, каменя чи кольору землі.
21
Мімезія — властивість деяких тварин наслідувати окремі види навколишнього середовища.
А мімезія у людей? Цього Френк не міг навіть уявити, Але те, що він бачив кілька хвилин тому, інакше не назвеш. Розплатавшись на землі, стоячи в чагарнику, під стовбурами пальм, порейя так злилися з довколишнім середовищем, що навіть зблизька їх годі було помітити.
До Френка підійшов Арміндо.
— Ти, бачу, вражений, — озвався зв’язковий. — Я теж. Хоч колись мені вже доводилося чути про таємницю порейя. Розповідали, що відколи власті почали проводити політику геноциду по відношенню до місцевого населення, порейя в хвилини небезпеки навчилися прибирати колір сельви. Правда, таким оповіданням
— Так, повірити справді важко, — мовив Френк.
— У всякому разі, для науковців роботи тут непочатий край, — докинув Арміндо.
— Прикро, що ми зараз нічим не можемо їм допомогти.
— Не крайся, — Арміндо поклав мозолясту долоню на плече інженерові. — Настане час, коли людьми не володітиме жага наживи і зла, коли зникне потреба виробляти в собі мімезію. Світ змінюється на краще. І кому, як не нам, допомогти йому в цьому.
Френк мовчки кивнув головою…
Попрощавшись з індіанцями, товариші сіли в гелікоптер. Полотняні мішечки із смарагдами інженер поклав у ящик під сидінням. Тим часом Арміндо запускав двигун. Колись він був першокласним льотчиком, і давні навики тепер стали в пригоді.
Намагаючись перекричати шум мотора, пілот гукнув Френкові під самісіньким вухом:
— Беру курс на захід! Сядемо в Магельяні. Миль десять од кордону з Болівією. На нас чекатиме провідник.
Машина повільно піднялась у повітря. Резервація Ель-Грасо лишилася далеко внизу. Сан-Лоренцо якийсь час яріло жовтою плямою на зеленому тлі сельви, але незабаром зникло й воно.
Контакт (Найдосконаліша модель)
Капітан Лукаш уважно дивився на прибулого. Слідчий в Особливо Важливих Справах Людства мав нашивки полковника Космічної Розвідки. Високий, худорлявий, з гачкуватим носом, міцно стуленими губами і трохи примруженими очима, він справляв враження допитливої і напрочуд врівноваженої людини. Сивина на скронях робила полковника дещо старшим і поважнішим, ніж то звичайно буває в такому віці. Можливо, на довколишніх якось впливала Відзнака Доблесті, що сяяла на сорочці кольору хакі: невеличка золота змія, що кусає себе за хвіст — стародавній символ людини, котра почала пізнавати навколишній світ і саму себе. Нагороджували цією відзнакою тільки у виняткових випадках, за особливі заслуги в освоєнні космосу.
Капітанові Лукашу не було й тридцяти. Кремезний, трохи вайлуватий, він мало скидався на командира зорельота, хоча й був одягнений в голубу уніформу Третього Міжгалактичного загону, що діяв у сузір’ї Раф. Проте його послужний список був чи не найдовший в ескадрі: три медалі Першопрохідця і сім подяк од самого адмірала П’ятого космофлоту. Для дворічного командування “Омегою” — двадцять сьомим фотонним зорельотом-кліпером Четвертої ескадри це означало немало. Професійного вміння і відваги Лукашеві не бракувало.
Полковник подав посвідчення — круглий срібний жетон, на якому світними літерами були позначені ім’я, прізвище та посада: Жан Марк’є, Слідчий. Капітан уперше бачив так близько цей символ майже необмежених повноважень. Проте знав, що власник магічного кружальця — людина виняткової ерудиції й високого рівня підготовки до умов життя в космосі. Він знає його підступи і в багатьох складних ситуаціях може знайти єдино правильний вихід.
Лукаш мимоволі виструнчився. Що ж, тепер він зможе перевірити свої припущення.