Таємниця жовтої валізи
Шрифт:
Саме завдяки теоріям Ігнація Бімбароніуса ординарні тетрапоїди вкупі з чотириногими гіпоцефалами перемогли підступного Друмфареса — автора псевдонаукового вчення про абсурдність чаклунства як засобу пізнання.
Після цього випадку дипломований доктор космічної магії Вельдрун із спокійною совістю міг піти на заслужений відпочинок.
Серед інших космічних магів Ігнацій Бімбароніус вигідно вирізнявся непересічними здібностями, і загальновизнані окультні світила пророкували магістрові блискуче майбутнє.
Проте коли Ігнацій Бімбароніус почав вивчати питання психодинаміки чарівництва і впливу її на розвиток іншої цивілізації, то дійшов висновку,
Довідавшись про труднощі, які спіткали молодого мага на чаклунській ниві, Бельдрун вирішив посприяти творчим пориванням Ігнація. Доктор космічного чарівництва подарував магістрові Бімбароніусу підручник чорної магії, який дістався йому у спадок від далекого родича — знаменитого чарівника Мерліна.
Воістину то був легендарний чаклун! Майбутнє було для нього легкодоступне, а от минуле ховалось у непролазних нетрях математичних абстракцій. Коли ж йому треба було потрапити в час, протилежний його нормальному існуванню, він брав спеціальну книгу і читав… Таку літературу друкували в дуже обмеженій кількості в Галактиці. Тому навіть в академічній бібліотеці Країни Чарівників її не було.
За щоденними клопотами доктор Вельдрун спочатку забув про старовинний манускрипт. Але згадавши, подарував унікальний підручник надії Системі Високоіндетермінованих Цивілізацій.
“Incantatoria Magna” — тьмяно блискотіли на обкладинці монографії Мерліна золоті літери. Мова, якою було зроблено напис, у чужопланетян називалася латинською. В перекладі цей напис означав: “Великі закляття”.
“Haere? haere, audi me!” [23] — прочитав він на першій сторінці. І чим більше вчитувався неперевершений поліглот магістр Бімбароніус у незвичайний зміст підручника, тим загадковішою видавалася йому книга.
“Все, про що тут мовиться, правильне. Істинне і справедливе!”
23
Слухай і корись! (лат.).
Церква та інквізиція твердять, що чаклунство і магія — одне й те саме, тобто справа рук диявола. Тенденційно-традиційна помилка! І це ми доведемо.
Тільки чорнокнижники володіють єдиним, справжнім і перевіреним засобом перетворення хаосу в досконалість. Тільки магія — цариця всіх наук. Тільки вона спроможна відкрити дива тому, хто пізнав основи астрології. Тільки вона спроможна посвятити в таємниці Часу, Буття і Смерті. Той, хто впіймає провидіння мить, стане славнозвіснішим за знаменитого оракула із Дельфів чи навіть премудрого Марона. [24] Sik probo! [25]
24
Публій Вергілій Марон — римський поет, якого у середні віки вважали неперевершеним чаклуном.
25
Так доводжу! (лат.).
Отож бери мерщій рухоме природне тіло і чини над ним усе що завгодно. Per inaequalem matum respectu totius!..”. [26]
Все
Отець-настоятель монастиря францісканців усе своє свідоме життя присвятив нещадній боротьбі з відьмами і чорнокнижниками. Він міг не тільки виганяти диявола з людей, а ще й розвінчувати богопротивні теорії.
26
Час — нерівномірний рух по відношенню до цілого (лат.).
Його превелебність Корнелій-старший, генерал ордену святого Франціска Асізького, власноручно освятив богоугодне починання брата Алоїза.
Свята обитель, схожа більше на рицарський замок, ніж на пристановище господніх слуг, знаходилась поблизу невеличкого міста Ле Ман. Господарям монастиря жилося зовсім непогано. Проте останнім часом диявол почав чинити їм всілякі капості…
На прохання отця-настоятеля бургомістр містечка відрядив особистого хронікера Жана Дюклерка у повне розпорядження брата Алоїза. Жан мав допомогти скласти для монастирів єпископства методичні поради, як виганяти диявола з грішників. Богобоязний хронікер з радістю погодився, бо отець Алоїз пообіцяв задурно відпустити йому па десять років наперед усі його гріхи.
І от однієї ночі, сопучи від напруження і повторюючи про себе мудровані висловлювання отця-настоятеля, Жад старанно виводив на пергаменті літери.
“Існування диявола абсолютно доведено. В багатьох випадках я сам був очевидцем цього факту. Чорти — це безплотні духи, які вселяються в людину, щоб заявити про себе. Я особисто розрізняю п’ять демонів…”
Закінчити думку братові Алоїзу не дали розпачливі крики, що долинули через заґратоване вікно.
Хронікер і отець-настоятель не змовляючись вибігли на подвір’я.
Було далеко за північ, однак довкола сновигали наполохані монахи. Скрізь горіли смолоскипи. Отець-настоятель нерозуміюче глянув на Жана. Той кліпав очима і мовчав.
— Брате Себастіане, — підкликав до себе опецькуватого молодого монаха отець Алоїз. — Що сталося? Чому всі такі налякані? Чому ніхто не спить?
— Диявол, — нашорошено роззираючись, прошепотів брат Себастіан. — Диявол подає знаки. Погляньте вгору…
Отець-настоятель звів очі до всіяного зорями неба і отетерів. Над лісом рухався вогняний предмет.
— Sanctus! Misericordia pro nobis! [27] — вигукнув отець Алоїз і впав навколішки. За ним попадали монахи. Всі почали несамовито молитися.
Схояїє, господь почув рабів своїх, бо за чверть години видіння зникло.
Знесилений од молитов і поклонів отець Алоїз ледве підвівся. Його підхопили під руки брат Себастіан і хронікер.
— Неодмінно запиши про нашу перемогу над підступами диявола, — мовив Алоїз.
Жан розуміюче кивнув.
Тієї ж ночі Жан Дюклерк занотував у своїй хроніці: “Вночі близько чверті години спостерігали вогняну балку завтовшки з половину Місяця…”
27
Святий господь! Хай буде нам милоcердя! (лат.).