Таємниця зміїної голови
Шрифт:
А вони, бачте, все одно вклеїлися. Бо познайомилися з Рудиками, рудоволосою Варварою, яка Богдану дуже сподобалася, та її братом-близнюком Андрієм на прізвисько Вухо. Далі ви вже здогадалися: побився Майстренко з Вухом об заклад, що орієнтується під землею краще за місцевого вуханя. Захотів перед Варкою похизуватися, і взагалі — чого не зробиш від безділля, коли поруч є закинута печера, у яку школярам шлях заказаний…
Ну ось, тепер можна вже й назад повернутися. Бо почули незнайомці зойк у підземеллі, а це для них несподіванка: вони ж явно прийшли сюди не для
Розділ 5
У якому Богдан Майстренко не розуміє, які саме двері повинна відкрити жіноча рука
— Де ви чули тут крики? — спитав у темряві, майже зовсім поруч із місцем Богданового сховку, грубий чоловічий голос.
— Попереду, — почулося у відповідь, і цей голос звучав не так грубо, але й не надто тонко. Вчувалося в ньому щось незвичне для вуха. — Дивно, що ти нічого не чув!
Ага, зробив Богдан подумки позначку. Не рівні між собою невидимі співбесідники. Той, хто називає іншого на «ти», явно старший у цій парі. Та має більше впливу. Чомусь саме цей нехитрий здогад наштовхнув хлопця на інше невеличке відкриття: якщо вони так між собою, то привела обох у підземелля точно не звичайна людська цікавість.
Не раз доводилося Боді брати участь у спортивних змаганнях. Мав змогу бачити, як спілкуються між собою старші спортсмени. Коли вони одна команда, коли випробування складне і варто довіряти один одному та відчувати плече товариша завжди, ось так, на «ви», дорослі та рівні між собою люди один одного не називають. А якщо й називають, то є в цьому звертанні, хоч на «ви», хоч на «ти», певна повага до співбесідника та напарника. Тут же, у вогкій темряві печери, почулося Богданові: власник грубого голосу побоюється товариша. Той же, своєю чергою, ставиться до колеги зверхньо.
Тим часом промінь ліхтарика ковзнув по колу підземної зали, на мить мазнув темряву пройми, де принишк Бодя. Тому довелося посунути ще далі вглиб глухого коридору. Навіть міцніше притулився спиною до стіни, одночасно ковзнувши на землю. Була якась примарна надія: в разі чого за камінь приймуть, за таку собі невеличку брилу. Та пощастило, поки що незнайомці не збиралися детально обстежувати всі закутки цієї зали. Натомість почулося:
— Я точно не глуха! Чи ти, Карлику, думаєш інакше?
«Оп-па…» — мало не вирвалося в Богдана. Значить, один із незнайомців — жінка. Тут же сама собою склалася невеличка мозаїка: голос у неї дивний, бо не зовсім жіночий. Незвичний, бо хрипкуватий. Не відразу й розбереш. І вмить переляк почала витісняти цікавість: не всяка жінка полізе під землю просто так. Отже, тут дійсно може початися щось цікаве. Тепер головне — сидіти, як сидів. Завмерти, нічим себе не видати, перетворитися на слух.
Як вирішив Бодя — так і зробив. Зрештою, іншого виходу тепер у хлопця просто не було.
— Боже борони, пані Крук! — заторохтів тим часом той, кого, попри грубий голос, назвали Карликом. —
— Не мороч голову! — чи здалося Богданові, чи пані Крук справді сердито тупнула ногою. — Думаєш, у мене почалися слухові галюцинації?
— Не думаю я так, — тепер Карлик наче виправдовувався. — Просто я хочу показати вам дещо. Аби ви зрозуміли, що… ну, як хочете — хто вас так наполохав.
Знову на мить майнуло світло — промінь ліхтарика гойднувся. І відразу — хрипкуватий вигук:
— Це що таке?
— Хто, — так ввічливо, як міг, поправив Карлик. — Не «що», а «хто». Місцеві аборигени, якщо завгодно. Летючі миші.
— Кажани? — перепитала пані Крук. — Тьфу, яка бридота.
Проте Богдан не відчув, аби крилаті печерні мешканці, котрі так налякали його, справді викликали в невидимої власниці хрипкуватого голосу помітну огиду. Та, кого називали пані Крук, просто озвучила очевидне: кажани дійсно не білі та пухнасті тваринки, з породи тих, кого приємно взяти до рук та попестити.
Враз почувся шурхіт — це сполохані світлом тварини злетіли зі своїх місць, переміщаючись подалі. Зойкнув від несподіванки грубий голос. Проте жінка, як годилось би, навіть не скрикнула. Схоже, летючі миші загадкову пані Крук ані вразили, ані злякали.
— Вони не кусаються, — мовила жінка.
— Не скажіть, не скажіть. Всяке може бути, — активно заперечив із темряви Карлик. — Але ж я не про те. Кажани, бачте, літають та пищать. Коли тихенько, коли голосно. Ось вам і здалося.
«Ага», — зрадів після цих слів Богдан. Ось і прийшов йому на виручку незнайомець, сам того не знаючи. Тепер залишається, аби ця сама пані повірила.
— Думаєш? — перепитала пані Крук, ніби читаючи Богданові думки, без жодного натяку на сумнів.
— Певен.
— Може, й так, — схоже, пані Крук погодилася з цим припущенням охоче.
— Так, так! — зачастив невидимий Карлик. — Скільки разів я це чув, коли тут вештався… Знаєте, в темряві, на глибині, кажанячий писк дає такий, знаєте, несподіваний акустичний ефект…
— Ці тварюки тут постійно живуть? — обірвала жінка його пусті теревені.
— У печері?
— Конкретно в цій залі.
— Куди ж їм ще діватися? Вночі вилітають на повітря, вдень повертаються. Бачте, навіть не дуже полохані. До людей не звикли.
— Тобто?
— Про що й кажу вам: люди тут, у цій печері, нечасто ходять. Місце для прогулянок, самі бачите, не найкраще. Печера взагалі нецікава. Лише один хід, і той не надто довгий. До того ж її взагалі закрили, колись обвали були…
— Мене інше турбує, Карлику, — знову жорстко перервала його пані Крук. — І ти прекрасно це знаєш. Оці, з Києва… Почнуть тут свою туристичну діяльність, розгорнуться на повну. І на Змію цю саму руки накладуть. Око вже наклали, сама чула. Знаєш же сам, як буває. Спочатку тут облагородять усе для туристів, як у тій же Кришталевій печері. Або в Озерній чи Млинках. Потім почнуть копати, досліджувати, чи правду кажуть про лабіринти…