Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
— Пам'ятаєш, — нагадав він розмову в штабі майора Вороніна, — як ти хотів лишитися в саперному батальйоні? Хвалив тебе майор, казав, що ти природжений мінер. Маю до тебе важливу розмову. І не одну. Почнемо по порядку.
Макаров сів за стіл, запросив хлопців.
— Ваш бій з фашистами доведеться відмінити!
— Чому? — почервонів Іван і кинув сердитий погляд на Юрка.
— Зараз поясню, — Макаров підсунув карту до Гончара. — Ви йдете на видиму смерть, і ніхто з вас не вціліє. Село теж буде спалене!
— Неправда! — заперечив Гончар. — Ми встигнемо відійти,
— Нікуди ви, хлопці, не відійдете, — впевнено, як про якусь очевидну, незаперечну річ, сказав Макаров, — і до села від Заячої гори не п'ять кілометрів, а лише три! Але не будемо сперечатися. Давайте поглянемо на карту. Тоді все буде зрозуміло…
Іван невдоволено сопів, відсунувся подалі від Юрка, схилився над картою.
— Я вже говорив Юркові,— далі переконував Гончара Макаров, — і повторю ще раз. Поблизу Заячої гори дві доги: ґрунтова, по ній іде вороже військо, та лісова. Дороги паралельні…
— Ну й що, як паралельні? — недбало кинув Гончар. — Нам потрібна одна дорога, ґрунтова. На ній фашисти! От ми їх і обстріляємо!
— А вони вас оточать, — у тон Іванові відповів підполковник, — поставлять на просіці свій бронетранспортер і ніхто з вас не зможе перетнути просіку! Ви загинете!
— Не загинемо! — вперто стояв на своєму Іван. — Відійдемо! Не відійдемо — прорвемося! Підірвемо бронетранспортер гранатами.
— До речі, про гранати. — Макаров провів олівцем по карті.— Оце схили Заячої гори. Ви влаштовуєте засаду на верхніх схилах. Так легше буде відходити. Але ніяка граната звідси не долетить до фашистів. Надто далека відстань. Від вашої позиції до дороги сто метрів. Ніякий, навіть найкращий боєць не зуміє на таку відстань кинути гранату.
— Обстріляємо фашистів з кулемета, — не так уже впевнено озвався Іван.
— А наслідки?
— Там буде видно…
— Уже видно. — Макаров показав на зелену пляму: — Ніякої шкоди твій кулемет гітлерівцям не заподіє.
— Чому?
— Перш ніж вступити в бій з ворогом, — спокійно пояснив той, — необхідно пройти відповідну підготовку. Треба хоча б навчитися стріляти, не кажу вже про вміння вести себе в бою.
— Ми ненавидимо фашистів! — твердо проказав Гончар.
— Хлопчики ви мої,— лагідно промовив Макаров, — дорогі мої хлопчики! Однієї ненависті мало! Треба діяти обережно, розумно. Ваше життя потрібне Батьківщині, потрібне життя кожної нашої людини.
— А воювати за нас хтось буде? — Іван войовничо натягнув кашкет на очі.— Виходить, сиди, мовчи і дивися, як на нашій землі господарює фашист, як він мордує наших людей. І ти його не чіпай, бо він гніватися буде. Одного фашиста вб'єш — і вже легше буде.
— Кому?
— Нашій армії, а кому ж… А так що виходить, сиди і чекай, поки німці Москву візьмуть?..
Підполковник підвівся з-за столу, вибачився:
— Приляжу трохи, серце почало заходитися…
Макаров випив ліки, полежав трохи з заплющеними очима.
— Слухай, Іване, — довірливо заговорив він знову. — Хочу дати тобі слушну пораду. Я військова людина, є в мене певний досвід. І тут мені можна вірити.
Гончар з нерозумінням дивився на Макарова. Той поволі підвівся з ліжка, підсунув до себе карту.
— У вас є міни. На чималій відстані від Прип'яті і Жовтневого — великий лісовий масив, Балабанове урочище.
— Знаю, — Гончар теж заглянув у карту.
— Отут би, — порадив Макаров, — поставити кілька мін. Розумієш? І до найближчого села двадцять кілометрів. Тут же недалеко залізниця, ідуть по ній ешелони до фронту. От і вивести б її з ладу хоча б на два-три тижні.
— Ідея, — загорівся Гончар. — На залізниці ще кращий може бути фейерверк. Зроблю! Нема тут чого довго думати!
— А ти думай, — ніби вголос розмірковував Макаров. — У селі живуть наші люди, є тут підпільники. Вони допомагають партизанам, постачають їм зброю, продукти, медикаменти. От і ви приховали зброю, передасте її партизанам, а вони краще за вас зуміють нею скористатись. А ви постарайтеся ще раз прочесати ліси, щоб не пропав жоден патрон. Роздобудьте радіоприймач, слухайте Москву, сповіщайте людям правду. Тільки знову ж обережно. Не залишайте після себе ніяких слідів. Треба дожити до перемоги. Виженемо фашиста, вчитись будете, працювати підете!.. А зараз давайте разом думати. Повідомимо про вас партизанів.
— О, нам би об'єднатися з ними, — вихопився Іван.
— Поки що у вас і так вистачить роботи. Ось ти знаєш, де бліндаж штабу полку на березі Льольчиного озера?
— Знаю, товаришу командир!
— Під час відступу поряд з бліндажем було закопано багато протитанкових мін. Місцевість навколо теж замінована. Якби зробити там прохід до бліндажа… Можеш братися за цю справу, але не забувай, що мінер помиляється раз у житті.
— Знаю, — спокійно проказав Гончар. — Постараюся!
— Оце, Іване, й буде твоєю справжньою боротьбою!
— Так точно, товаришу командир, — зблиснув Гончар очима, — дійшло!
— Бажаю тобі успіху, товаришу, — Макаров потис Іванові руку, — та не спіши, обмірковуй кожну деталь.
Хлопці вийшли з хатини, зупинилися на високому березі Прип'яті.
— Давно у вас підполковник?
— Давно, скоро місяць.
— Як він до вас потрапив?
— У човні його привіз, пораненого підібрав на переправі.
— Чому ж ти зразу не розповів мені про свої сумніви, а побіг до підполковника? Злякався?
— Трохи. І не був певен, що діємо так, як треба.
— Мусив би мені сказати…
— А ти й досі думаєш, Іване, що варто було закидати німців гранатами з схилів Заячої гори?
— Не знаю. Може, й варто, — відповів Гончар. — Якщо б і полягли в бою, то не безславно… Тільки й Макаров правду каже, не варто по-дурному сунути голову в зашморг. Краще фашистське кодло мінами поскубти — більше користі буде. Хочеш, навчу тебе міни ставити.
— Звичайно, хочу.
— Виберемо час, підемо на Льольчине озеро, там повно мін. Навчу, як їх знешкоджувати.