Таємний посол. Том 1

Малик Владимир Кириллович

Коли всіх вишикували, Алі спершу відібрав свою частку. Він ще в дорозі придивився до бранців, а тому взяв собі найміцніших чоловіків і найкрасивіших жінок. Два воїни невідступно стерегли трьох бранок–красунь та Арсена. До полону Алі потрапив і Яцько.

Арсен пригорнув хлопця, що здригався від плачу. Хотів сказати йому втішне слово і знову не міг. Щось болючо–терпке здушило зашморгом горло. Стримувався, щоб і собі не пустити сльозу. Яцько припав козакові до грудей, занімів.

На солонцюватій рівнині хвилювалося, ревло, билося відчаєм і болем людське

горе. Жінки чіплялися за чоловіків, виривали з рук нападників своїх дітей. Діти тяглися до матерів, благали взяти їх з собою, лементували. Чоловіки намагалися порвати мотузки й сирицю, напирали на татар, але зразу ж відкочувались назад, бо на їхні голови падали десятки замашних батогів, від яких репалася шкіра. Плач, зойк, стогін, прокляття змішалися з лайкою і погрозами. Тривожно іржали налякані коні.

Але найгірше було попереду.

Коли мурза Алі відокремив свій ясир, воїни один з–поперед одного почали видирати з рядів найсильніших бранців і наймолодших бранок. Зчинилася така веремія, що Алі вихопив шаблю і з криком кинувся втихомирювати озвірілих одноплемінників.

— Зупиніться, шайтанові діти! Заткни рота, Шаріфе, а то я заткну тобі шаблею! Всім вистачить, лихий би вас побрав! — кричав він, бігаючи від гурту до гурту.

Його очі дикувато виблискували. З–під рудого малахая гнівом пашіло сите, в чорних віспинках обличчя.

До голосіння невільників добавився розгардіяш серед здобичників, які ладні були перегризти один одному горлянки.

— Відійди, мурзо! Ти вже своє забрав — і не втручайся до нас! — викрикнув велетень Шаріф, несучи на оберемку молоденьке русокосе дівча, що верещало і брикалося ногами. — Відійди по–доброму!

Він кинув дівчину на землю, наступив на неї ногою і витяг довгу криву шаблюку, всім своїм войовничим виглядом показуючи мурзі, що домагатиметься свого силою зброї.

Алі зупинився, опустив шаблю.

— Тьфу, прокляті собаки! Хай вас забере шайтан! Діліться — хоч показіться!

Він повернувся і пішов до свого гурту, не звертаючи уваги на ґвалт і дикий вереск, що лунали позаду.

А там саме зчинилася суперечка між двома здобичниками з–за підлітка, власне, хлопчака років дванадцяти. Вони мало не розірвали його, тягнучи в різні боки. Хлопець кричав, пручався, але не міг вирватися й уп’явся зубами в руку татаринові. Той завив од болю, затупцяв ногами, вирвав руку, а потім схопив шаблю і одним махом зняв хлопчині голову.

— Ха–ха–ха! Забирай його тепер собі! — крикнув убивця суперникові, що відскочив убік.

Але той не розсердився, а теж вищирив зуби, задоволений, що хлопець нікому не дістався.

Не бажаючи сваритися зі своїми людьми, мурза скочив на коня і наказав рушати. Кілька найближчих його родичів, одержавши свою частку здобичі, приєдналися до нього. Зменшений більше ніж наполовину, чамбул швидко залишив берег озера і покотив сухим степом на південний схід, до Кафи. Він тут почував себе в безпеці, і бранців розв’язали. Куди втечеш? Навколо — чужина, море!

Ішли швидко. Зупинялися тільки на нічліг та на обід. Кочовики їли сиру конину, порізану

тонкими пластівцями і спарену під повстяним чепраком на спині коня. Таку ж їжу кидали й полоненим. Арсен спочатку відвертався од неї, та голод допікав, мусив їсти. Заплющивши очі, гриз сире, в червоній піні м’ясо, запивав з рівчаків, що вряди–годи зустрічалися на путі, гіркуватою каламутною водою.

Тільки на сьомий день з гори відкрилося море і показалося велике місто з високими стрімкими вежами мінаретів. Алі зупинив загін, зняв з шиї пештимал ^[18], розіслав на землі, став на коліна — довго молився, дякуючи Аллахові за щасливий похід на невірних.

Кафа зустріла їх галасом приморського ринку, запахом риби і смаженої баранини.

Алі погнав свій живий товар до караван–сарая. На другий день меткі горласті цирульники–греки постригли і поголили чоловіків, а наймити принесли на дерев’яних тацях варену баранину, густо приправлену перцем. Тепер Алі не скупився: ситий, невиснажений раб ішов на базарі по дорожчій ціні. Жінок він приберігав надалі. Їх ще треба добре підгодувати, причепурити, а може, й краще зодягнути, особливо Чорнобаєвих бранок. Перед виводом на базар цирульники натруть їх олією і пахучими травами, підрівняють брови, покладуть під очима легку голубувату тінь.

Алі знає, як продавати товар для гаремів, і сподівається мати добрий бариш. Сьогодні ж вивів тільки чоловіків і підлітків.

Широкий базарний майдан на березі затоки весь запруджений народом. Галаслива юрба, що ввібрала в себе прибережних і степових татар, греків, турків, венеційців, караїмів, абхазців, вирувала, ґелґотала, кудись поспішала, щось купувала і продавала.

Гірський кряж захищав місто від холодних північних вітрів, і опівдні проти сонця навіть у грудні тут було тепло й затишно.

Весь лівий край базару — невільничий. Від міста його відділяла висока кам’яна стіна, викладена з ніздрюватого біластого вапняку. Попід стіною — забиті в землю палі. До них прив’язують невільників.

Живого товару було небагато, і задоволений Алі спостеріг, як за його валкою ринула ціла юрба покупців.

Меткі наймити швидко поприв’язували чоловіків до паль. Вони старалися, бо мурза пообіцяв кожному добрий бакшиш — винагороду.

Арсен стояв крайній. Його сусідом ліворуч виявився якийсь міцний бородатий чолов’яга. Незважаючи на зимову пору, він був до пояса голий і мерзлякувато кутався в накинуту наопашки сірячину. З–під копиці скуйовдженого пшеничного чуба визирали великі голубі очі.

— Гріємося, батьку? — невесело спитав Арсен.

— Гріємося, синашу, — усміхнувся бородань, блиснувши білими міцними зубами. — А чому ти звеш мене батьком? Хіба я старший за тебе?

— А хто тебе розбере, — відповів козак. — У нас на Запорожжі навіть діди голять бороди. А ти, я бачу, русак?.. Звідки, брате?

— Донський козак я. У нас борода — звичайна річ.

— О, то ми й справді брати. Від Дону до Запорожжя — рукою подати.

— Давно з України?

— Два тижні. Весь час були в дорозі.