Таємний посол. Том 1

Малик Владимир Кириллович

Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих турків–в’язнів, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав:

— Міцніше гребіть, паршиві свині! Та разом усі — піднімай, опускай. Піднімай, опускай!

Весла літали, мов крила птаха. Монотонно брязкотіли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: від світанку вже спливло кілька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував і вистукував — там–там, там–та–там!.. Частіше, частіше!.. Вимагав, наказував — греби, греби! Скільки є сили в руках — греби! Інакше…

Свистів над головами гребців гарапник

і гаряче опікав тих, хто, на думку Абдурахмана, гаявся і не проявляв належної старанності. Наглядач був невблаганний. Він сам кілька років провів за веслом, сам не раз скуштував безжалісних ударів, і тепер, боячись утратити вільніше і ситіше життя, намагався догодити капудан–азі тим, що примушував своїх колишніх товаришів по нещастю гребти якомога сильніше. Його гладке обличчя блищало від поту: сонце підбивалося все вище вгору, і в тісному приміщенні ставало нестерпно душно. Мало допомагало навіть те, що повідкривали люки, крізь які вряди–годи вривалося трохи свіжого повітря.

Абдурахман змахнув з лоба краплини їдкої вологи, блимнув важким тьмяним оком на Арсена, котрий у цей час перекинувся словом зі Спихальським. Дотепна відповідь поляка розвеселила козака. На його устах з’явилася легка усмішка.

— А–а, новачок, гяурська свиня! Поганий ішак! Смієшся?.. О ні, ти в мене працюватимеш як слід! — зарепетував наглядач і кілька разів шмагонув невільника по плечах.

Гострий, пекучий біль пронизав козацьке тіло. Арсен здригнувся. В очах почорніло від образи. Він гріб, як і всі, навіть міцніше, бо мав набагато більше сили, ніж худі, виснажені раби, що багато часу провели біля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи себе, він, скільки дозволив ланцюг, рвонувся до Абдурахмана. Загримкотіли кайдани і боляче врізалися в ноги. Та все ж кулак, в який було вкладено всю силу, дістався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув огрядного Абдурахмана на вичовгану дерев’яну підлогу — він відлетів назад і міцно стукнувся головою об стінку.

Це сталося так несподівано, що пайзени перестали гребти. Весла сплуталися. Каторга почала помітно втрачати хід.

Абдурахман довго лежав без руху, тільки зіпав широко роззявленим ротом. Потім застогнав і розплющив очі.

Всі гребці повернули голови назад і з цікавістю й острахом поглядали на Звенигору й наглядача, який силкувався підвестися, але ніяк не міг і тільки ошаліло поводив переляканими круглими очима.

— На Бога, Арсене, що ти наробив! — вигукнув вражений Спихальський і настовбурчив давно не стриженого рудого вуса. — Він же, холера ясна, тебе заб’є ниньки!

Роман мовчав, але й на його обличчі вимальовувався жах.

Арсен сидів, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла, стиснув, немов обценьками. Розумів, що треба охолонути, заспокоїтись і щось придумати, бо інакше Абдурахман і справді заб’є, засіче гарапником до смерті. Однак жодна путяща думка не лізла в голову. Та й що тут придумаєш?

Тим часом Абдурахман прочумався і поволі, опираючись спиною об стіну, звівся на ноги. Каламутним поглядом обвів нерухомих, застиглих у якомусь дивному напруженні гребців. Здавалося, він не розумів, що з ним сталося і

чому невільники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в голові й досі гули джмелі.

Та ось його погляд упав на Арсена. Бридка гримаса спотворила кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась, а рука міцно стиснула руків’я гарапника.

Він ступив крок уперед. Але, мабуть, пригадавши, чим щойно закінчилась його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкірив крупні щербаті зуби.

— Гяурський пес! Невже ти гадаєш, що Аллах дарував тобі безсмертя? Ти жорстоко помиляєшся! Твоя смерть — на кінчику мого гарапника, нещасний, — зловісно прошепотів наглядач і звіддаля почав люто шмагати невільника. — Ось тобі! Ось тобі! Маєш!..

Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський і Воїнов зчинили крик. До них приєднались інші пайзени. Кричали на різних мовах, бо тут були люди з усіх кінців неосяжної Османської імперії та з багатьох суміжних країн.

— Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? — почулося з корми. — Ти забув, як сам сидів біля опачини?

— Скажений віслюк!

— Негідник! Чума б тебе забрала!

— Стамбульський злодюга! Розбійник!

Образливі вигуки сипалися зі всіх боків, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще більше розпалювала його, і він, оскаженівши, бив Звенигору смертним боєм. Може, й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупіт багатьох ніг. Кілька чоловік швидко спускалися вниз.

— Що тут сталося? Чому не гребуть ці прокляті свині? — розлігся гучний владний голос. — Де Абдурахман, гнів Аллаха на його голову!

Абдурахман виструнчився, зібгавши в руці гарапника. З обличчя враз злетів вираз люті. Натомість усі побачили, як дрібно тремтять його коліна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисати донизу.

— Невільники збунтувалися, мій благодійнику капудан–ага Семестаф, — пролепетав він здерев’янілим голосом. — Їх підбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову!

Наглядач тицьнув руків’ям гарапника в бік Арсена Звенигори.

Капудан–ага Семестаф спустився з останнього східця і зупинився перед Абдурахманом. Це був високий підстаркуватий турок з сивува–тою бородою і красивим обличчям, якого не міг спотворити навіть шрам, що червонів на щоці. Позад нього стали два корабельні аги.

— Хіба у мене на судні мало батогів, щоб примусити цей скот працювати як слід? — похмуро запитав капудан–ага.

— Я саме цим і займався, всемилостивий мій повелителю, — вклонився Абдурахман. — Але цей гяур ударив мене в обличчя.

Капудан–ага Семестаф глянув на Арсена. В тому погляді не було цікавості чи теплоти — так дивляться на річ, що невідомо як потрапила під ноги, або на норовисту тварину, яку треба приборкати.

— Бунт на кораблі карається смертю. Та не станемо ж ми непокірливого віслюка карати на горло — досить з нього кількох ударів гарапника! Тож усипте цьому негідникові так, щоб порозумнішав, але мав силу тягнути весло. В морі мені потрібні гребці живі, а не мертві!

Та невільник, на подив капудан–аги, випростався, високо підняв голову і доброю турецькою мовою сказав: