Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Сафар–бей похмуро кивнув аскерам:
— Виведіть його і відпустіть!
Карамлик і Абдагул кинулись відв’язувати Станка. Гамід незадоволено засопів.
— Сафар–бею, ти допускаєш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати!
— Ти сам помиляєшся, Гамід–ага, — спокійно відповів Сафар–бей. — Мене ніхто не викрадав… У мене справді був Якуб. Він приніс мені дуже важливу вістку, яка й примусила мене вирушити в дорогу.
— Куди?
— Це моя невеличка таємниця, Гамід–ага. Як тобі відомо, я не євнух. Тож маєш здогадатися, які почуття
Гамід недовірливо подивився на Сафар–бея, але не сказав нічого. Карамлик і Абдагул вхопили Станка попід руки і поволокли з кімнати.
Сафар–бей щільно причинив двері, підбив на м’якій отоманці міндер, запросив Гаміда сідати.
— А тепер поговоримо, Гамід–ага. Що нового у бейлер–бея? Про що пише найясніший султан у своєму фірмані?
2
Стара Планина була найкращим притулком і сховищем для гайдуків. Усюди в малодоступних місцях — на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковічних пралісів — стояли темні смерекові колиби, зрублені пастухами–балканджіями з наказу гайдуцьких воєвод попередніх часів. Були вони приземкуваті, непоказні, але надійно захищали від осінньої сльоти і зимових холодів.
В одну з таких засніжених, похмурих долин, до Гайдуцької печери, привів свою дружину воєвода Младен. Поховавши Анку, він жодного дня не хотів зостатися там, де все нагадувало про неї. До того ж його тягла до Сливена жадоба помсти над Гамідом.
Поки гайдуки рубали дрова, розтоплювали в колибах лежанки, готували гарячу страву, Драган, перевзувшись після довгого переходу в сухі чоботи, підійшов до воєводи:
— Гадаю, бай Младене, мені не завадить прогулятися до міста. Мусимо сповістити наших людей, де ми розташувалися.
— Ти стомився, Драгане.
— Однак відпочивати ніколи. Сафар–бей досі прибув до Сливена, і нам необхідно знати його наміри щодо нас. Також цікаво дізнатися, що поробляє Гамід…
— Ти справжній юнак, Драгане! Якщо мені доведеться перейти в кращий світ, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! — сказав з почуттям воєвода. — Ну, що ж, іди! Але будь обережний…
Драган пішов.
Повернувся він несподівано швидко. Перед світом. Младен чекав його тільки на другий день надвечір, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снігом, у своїй колибі.
— Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з півдороги?
— Так. Але не сам. Зі мною — Димитр… Нам обом пощастило: він поспішав із Сливена в наш стан, де нікого б не застав, а я чимчикував до Сливена, де марно розшукував би його, — тож мусимо дякувати всім святим, що почалася віхола. Вона загнала нас до схрону в печері Ведмежій, де ми й зустрілися, на взаємну радість обох.
— Де ж Димитр? Клич його сюди! — Воєвода накинув на плечі кожуха, роздмухав у челюстях печі вогонь. — Він, певне, має багато чого розповісти…
— Так, він прийшов не з порожніми руками. Я
Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусів сніг. Младен обняв його, посадив біля вогню. В колибі прокинулися всі: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цікавило, з чим повернувся Драган.
Марійка подала на стіл хліб і смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до їжі. В печі розгорілися сухі смерекові сучки, і полум’я освітило обличчя ятака. На ньому лежала важка втома, — видно, нелегко було продиратися засніженими гірськими манівцями. В очах просвічувала стурбованість.
Та, власне, всі розуміли, що тільки дуже важлива причина змусила Димитра покинути Сливен і самому, не чекаючи гайдуцького гінця, вирушити в гори.
— Що трапилося, бай Димитре? — спитав воєвода, потискуючи гостеві руку.
Димитр важко зітхнув:
— Станка скатовано…
— Як? Хто це зробив?
— Гамід… Все допитувався, клятий, де подівся Сафар–бей. А також цікавився Якубом.
— Ну?..
— Станко нічого не сказав. Та він і не знав нічого, крім того, що я причетний до цієї історії. Але мене він не виказав. А на нього підозра впала тому, що наші сліди вели до його двору…
— Жаль Станка, — сказав Драган. — Він живий? У безпечному місці?
— Так. Аскери притягли його ледь теплого і кинули в двір, як собаку… Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в світлицю і відпоїти молодим вином, як він зразу ж наказав покликати мене…
Димитр провів рукою по обличчю, витираючи з засніжених брів і вусів, що розмерзалися в теплі, холодні краплини води.
— Щось важливе? — спитав воєвода Младен.
— Дуже важливі новини сповістив мені Станко… Гамід обмовився про султанський фірман, в якому йдеться про новий похід на руснаків. Гадаю, вам було б цікаво знати його докладний зміст, бай Младене, га? Ось чому я поспішав до вас…
— Спасибі тобі, друже Димитре, — з почуттям сказав воєвода. — Спасибі тобі від усієї Болгарії за вірну їй службу… Ти приніс дуже важливу звістку, і ми тепер спільно подумаємо не тільки над тим, як захопити Гаміда, а й над тим, як оволодіти султанським фірманом.
— А що це воно таке, фірман? — спитав спроквола поважний Грива.
— Фірман, другарі, — то султанський указ, — пояснив воєвода. — Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дізнатися про дуже вагомі і небезпечні події. Якщо в ньому справді йдеться про новий похід султана на Україну, то ми б дізналися про час виступу, кількість військ та кому з пашів доручено очолювати його. Так я гадаю…
— Гм, то було б справді лепсько роздобути ту штукенцію, панство! — вигукнув Спихальський.
— Безперечно, — підтримав його Арсен. — Чого б це нам не коштувало! Ми повинні вирушити негайно до Сливена…
Він запитально глянув на воєводу, шукаючи його підтримки.
Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть, у думці зважуючись на щось. Потім сказав:
— Ясно, ми повинні зробити це негайно. Але як? і хто піде на це?
— Гамід мешкає в хані Абді–аги, — вставив Димитр. — Його охороняють.