Таємний посол. Том 2
Шрифт:
Златку — в гарем!
Кара–Мустафі! Великому візирові!
Розум відмовлявся вірити. Вуха не хотіли чути цих убивчих слів. Арсенове серце розривалося від пекельних мук. Не легше було Младенові і Ненкові. Роман обняв Стеху за плечі, мовби бажаючи захистити її від злої долі, яка спіткала Златку.
Довго в наметі панувала напружено–болісна тиша. Її порушував лише тріск свічки, та здалеку чулося глухе іржання коней.
Нарешті першим опам’ятався Ненко. Відкривши полог намету, покликав вартових і наказав:
— Заберіть в’язня! Та пильно стережіть!
Юрія
Младен сів на похідне ліжко й, обхопивши сиву голову руками, застиг у важкій задумі. Ненко повільно ходив з кутка в куток, від того світло свічки блимало, колихалося, і мерехтливі тіні снувалися довкола. Стеха плакала. А Роман підійшов до прибитого горем Арсена, обняв друга за плечі, але слів розради не знаходив.
Нарешті Ненко зупинився.
— Що будемо робити, друзі? — спитав тихо.
Ніхто йому не відповів.
— Арсене, годі побиватись — думати треба! — підійшов він до запорожця.
— Що ж тут довго думати? — з болем, що спотворив йому обличчя, відповів Арсен. — Златці нічим не допоможеш… Залишається одно — убити негідника!
— Кого?
— Юрася… Кого ж іще?
Ненко скрушно похитав головою.
— Ні, я не дозволю вбивати його! Азем–ага доручив мені доставити в’язня в Стамбул, в Семивежний замок… І я виконаю цей наказ!
— Чого ж тоді питаєш, що робити?.. Я поїду з тобою в Стамбул, проберуся до Кара–Мустафи і вб’ю його!
— А Златка?
Арсен задумався.
— А Златку вирву з неволі!
— Ти це говориш серйозно, другарю? — підвівся Младен. — Адже сам чув, де зараз наша Златка!
— Де?
— В гаремі…
— Ну й що? — Арсен враз насупився, пригадавши раптом далекий Кизил–Ірмак, замок Ак–су і Гамідову жертву Іраз, яку Ісмет мертву ніс на витягнутих руках…
— Але ж… — Младен запнувся і похилив голову.
Арсен зрозумів стан воєводи, який вважав, що тепер, дізнавшись, що Златка в гаремі, козак відмовиться від неї. «Батьку, батьку, — обняв його за плечі, — як же ти так можеш думати про мене?»
А вголос сказав, звертаючись до всіх:
— Дорогі мої, тепер, коли знаємо, де перебуває Златка, хіба можемо ми помишляти про щось інше, крім одного — як її визволити? — Він говорив тихо, а всім здавалося, що він кричить і кожне слово — то згусток болю. — І що б з нею не трапилося, вона наша… Вона моя! А, до речі, ми ще не знаємо, що з нею. Де вона…
— Що ж ти пропонуєш? — спитав Ненко.
Арсен повернувся до нього.
— Я поїду з тобою в Стамбул, і ми там про все дізнаємося… Слід певний! Під страхом смерті Юрась сказав правду… Отже, слово за нами. І передусім за мною! Життя покладу, а Златку знайду і вирву з лабет Кара–Мустафи!
Младен розчулено обняв козака. Ненко потиснув йому руку.
— Дякую, сину!
— Дякую, брате!
Їхні руки сплелися в дружньому потискові.
До них підійшли Роман і Стеха.
— Може, і ми з вами? — тихо спитав Роман.
— Ні, ні, — заперечив Арсен. — Ви зі Стехою поїдете своєю дорогою. Ось вам ярлик мурзи. Тепер вас ніхто
— Братику! — схлипнула Стеха.
— Дурнесенька, ну чого ти ховаєш мене заздалегідь? Повернусь я! От побачиш… — І він поцілував сестру в заплакані очі.
Палій погостював три дні і ввечері оголосив, що завтра від’їздить додому.
— Пора і честь знати, — сказав на припрошування сестри залишитися надовше.
— Хіба тобі у нас погано? — вставив своє слово Кучук.
— Непогано… Дякую за гостинність. Але самі знаєте: в гостях добре, а дома краще.
Палій не сказав, що так було домовлено з Арсеном і Романом: якщо їх не буде протягом трьох днів, то він разом із товариством має подякувати за хліб, за сіль і рушати в путь. Вони визначили точно дорогу на Київ і урочище на Бузі, де повинні були зустрітися.
Три дні минуло. Отже, Арсен з Романом і Стехою вже в безпечному місці і чекають на нього.
Одно турбувало Палія — раптове зникнення Чори. Варвара–ханум на запитання брата відповіла, що хлопець, мабуть, гайнув з однолітками до моря. Але Палій не повірив цьому: не міг уявити, як би це племінник без поважної причини гайнув на море від гостя–дядька, якого бачить уперше, а може, й востаннє. Крім того, завважив якусь нещирість у словах сестри.
Це його насторожило.
Зрозумівши, що Палій твердо стоїть на своєму, Кучук–бей і Варвара–ханум влаштували гостям урочисту вечерю.
Простора світлиця була застелена пухким килимом, на який невільниці наставили полумисків із їжею, глечиків з вином та шербетом.
Кучук–бей посадив Палія поряд із собою і сам частував його. Варвара–ханум пригощала козаків.
Коли випили по кухлю вина, зав’язалася розмова. Привід їй подав мурза, назвавши Палія братом і другом. На це Палій відповів:
— Так, сьогодні ми з тобою друзі, мурзо… Ба навіть родичі… І недалекі — адже держиш мою сестру. Тож давай вип’ємо за те, щоб жити нам по–родичівськи! Ти не нападай на Україну, не пали наших сіл і міст, не вбивай людей, не бери ясир… А ми, з свого боку, не нападатимемо на Ногайську орду, зокрема на Білгородську…
— Ти хочеш неможливого, Семене, — заперечив Кучук, тримаючи в руці недопитий кухоль. — Як же ми житимемо без війни? Невже ти думаєш, що ногаї оратимуть, сіятимуть пшеницю, просо, як гяури? Невже вони, володарі степів, приростуть до землі, щоб усе життя копирсатися в гною?.. Ні, Аллах створив ногаїв людьми вільними і войовничими! Сьогодні ми тут, а завтра — за Бугом чи за Дніпром! Шаблею і стрілою ми здобуваємо свої багатства — одяг, коней, збіжжя, рабів!