Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— А тепер — ідіть! Я хочу залишитися сама… Поїм і ляжу спочивати. Щоб не турбували мене!
Джаліль і Фатіма поспішно вийшли з кімнати.
Златка зачекала, поки їхні кроки заглухнуть вдалині, а потім упала на тахту, і з її очей полилися сльози радості.
— Арсенчику, любий мій! Ти знову біля мене! Яка я щаслива! Тепер мені не так страшно, я буду спокійна, бо знаю, що ти кохаєш мене, любий мій!
Вона довго лежала непорушно, мріючи про ту щасливу хвилину, коли доля знову з’єднає її з Арсеном. Забула про їжу, що стояла на розісланому килимі, про біль у руці,
Непомітно минув час, і Златка заснула.
Прокинулася від неприємного почуття, що хтось дивиться на неї. Серце тривожно забилося — і вона підвелася.
Посеред кімнати стояв Кара–Мустафа. Руки схрещені на грудях. Чорна борода рівною довгою лопатою лежить поверх рук, яскраво вирізняючись на тлі білого одягу. А палаючі очі, здається, пронизують наскрізь і заглядають у саме серце.
Златці стало не по собі. Вона мовчки вклонилась і опустила голову.
— Що трапилося, пташко? — спитав Кара–Мустафа. — Чому ти кинулася у вікно? Тебе хтось налякав?
— Ні, мене ніхто не налякав, ефенді, — знову вклонилася Златка. — Я просто не хотіла їсти… Як бачите, я й досі не доторкнулася до їжі.
Кара–Мустафа ковзнув поглядом по незайманих мисках.
— Але ж треба їсти, голубко. Мені не потрібні кістляві або сухотні жінки в гаремі… Чи, може, готують несмачно?
— Ні, готують смачно, ефенді, і Фатіма з Джалілем припрошують, але… — Златка замовкла і сумно подивилася на великого візира.
— Що — але? Кажи, не бійся! — Кара–Мустафа підійшов і взяв дівчину за руку. — Я виконаю твоє бажання!
Златка хотіла висмикнути руку, та в останню мить утрималась. Подумала: а чому б не скористатися з ласки Кара–Мустафи? І вголос мовила:
— Хіба ж захочеш їсти, коли сидиш у цих чотирьох стінах, як у тюрмі? Зовсім знудьгувалася тут, за ґратами…
Кара–Мустафа пильно глянув на дівчину. Погляд його потеплів.
— Я скажу Джалілю і Фатімі, щоб водили тебе на прогулянку — в сад, на море…
— Дякую, бей–ефенді, — щиро зраділа Златка, бо відкривалася можливість під час прогулянки зустріти Арсена чи Ненка і передати їм звісточку про себе.
І раптом, ніби читаючи її думки, Кара–Мустафа ошелешив її несподіваним запитанням:
— Скажи, голубонько, тобі знайомі ті два чорбаджїї, що йшли зі мною?
Златка відчула, як під ногами у неї похитнулася підлога. Що помітив великий візир? Невже здогадався, що розбила вона вікно неспроста?
— Ні, я їх не знаю, — відповіла якомога спокійніше, хоча голос зрадливо затремтів. — Звідки б я знала чорбаджіїв, що ходять з вами, бей–ефенді?
— Вся справа в тім, що це не прості чорбаджії… Вони довгий час служили в Немирові у гетьмана Юрія Іхмельніскі. Тож ти могла їх там зустрічати.
— Може, й зустрічала, але не пам’ятаю, — вже більш упевнено відповіла Златка, зрозумівши, що Кара–Мустафа нічого підозрілого не помітив у поведінці Арсена і Ненка, а тільки був здивований і вражений її вчинком. — У гетьмана служило багато яничарських чорбаджіїв і татарських мурз… Я добре запам’ятала
Кара–Мустафа, здається, залишився задоволений Златчиною відповіддю, бо на якийсь час замовк, тільки пильно дивився на дівчину, милуючись її красою, а потім легенько потиснув їй руку і спробував притягти до себе в обійми.
Златка делікатно звільнилась і відійшла до вікна. Кара–Мустафа подався був за нею, але передумав і зупинився.
— Ти дикунка, дівчино… Миле дикувате звірятко! Та, мабуть, я за це тебе і покохав… Прийде час — і ти станеш моєю! Хай допоможе мені Аллах!
Златка зіщулилась від тих слів, мов від удару бичем, і схилила голову. Та в серці все одно бриніла радість. Ні, не твоєю, візире! Арсеновою або нічиєю!
Увечері того ж дня Кара–Мустафа знову попростував до вежі, але на цей раз піднявся нагору. Не стукаючи, відчинив двері й зупинився у просторій круглій кімнаті з вузькими вікнами–бійницями, що виходили на всі чотири сторони світу. Кімната була захаращена різними незвичайними для палацу речами — невеликою жаровнею, череп’яними тиглями, скляними колбами і трубками, книгами, картами земної й небесної сфери, банками і горщиками з камінням, порошками та рідинами…
Тут жив ломбардієць П’єтро, лікар і астролог, колишній раб–весляр на галері, якого Кара–Мустафа за чималі гроші викупив у казни.
П’єтро лежав на дивані і, присунувши до узголів’я свічку, читав книжку. Побачивши в дверях високого гостя, миттю схопився і закляк у низькому поклоні.
Це був кремезний, років сорока чоловік з великою лисіючою головою і густими чорними бровами. Під барвистим шовковим халатом виразно окреслювалося кругленьке черевце.
— Гороскоп склав? — замість привітання спитав Кара–Мустафа, сідаючи на твердий дерев’яний стілець, власноручно змайстрований ломбардійцем.
— Склав, високошановний бей–ефенді, — улесливо всміхнувся астролог. — Кілька ночей не сходив з даху — спостерігав за зірками й сузір’ями, що визначають вашу долю…
Кара–Мустафа мимоволі глянув на стрімкі сходи, що просто з кімнати виводили на горище, а там і на дах, і уявив, як П’єтро, сидячи на ослінчику, направляє в небо велику підзорну трубу, спеціально для нього куплену в Італії.
— Ну й що? Покажи!
П’єтро швидко відчинив дверцята громіздкої шафи й обережно вийняв сувій жовтавого паперу.
— Ось, будь ласка! — І, розгорнувши його на столі, підсунув ближче свічку.
Кара–Мустафа з явним острахом глянув на незрозумілі йому значки й малюнки і спитав:
— Що пророкують зорі?
— Вони доброзичливі до вас, бей–ефенді, — коротко відповів астролог, але при цьому нахмурив чоло.
Це не пройшло повз увагу великого візира. Він стурбовано перепитав:
— То що ж пророкують зорі? Все кажи — мені треба правду! Чуєш? Бо стою перед вибором — починати чи не починати діло, від якого залежатиме не тільки моя доля, а й майбутнє імперії та всього ісламського світу! Розумієш?