Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Правильно! Банітувати! Вигнати його! — підтримали короля посли. — Хай зразу ж іде звідси! Він не годен сидіти поряд з нами!
Згорбившись, не піднімаючи голови, Морштин підвівся і поволі попростував до виходу. Жоден із його недавніх спільників не глянув йому вслід співчутливо, не примовив доброго слова. І коли за ним зачинилися двері, Собеський окинув поглядом притихлий зал, промовив тихо:
— Будемо вважати, що віднині у нас немає французької партії, як немає і австрійської. Є польське шляхетство, яке дбає про добробут і безпеку ойчизни. — Ці слова були перервані схвальними вигуками. Перечекавши хвилину, Собеський уже іншим
56 Кварця (пол.) — четверта частина.
Зал знову загув. Подив, обурення, роздратування вчувалися в тому гулі. Останні слова короля, видно, не сподобалися депутатам, бо пролунали несхвальні вигуки, спочатку ледь чутні, а потім усе голосніші.
— Шляхта вкрай збідніла!
— Збільшити подушне на хлопів!
— Набрати військо на Україні! Найняти козаків!
— Правильно! Послати комісарів на Україну, хай наберуть козаків! Вони зубожіли зараз так, що підуть воювати за одні військові трофеї.
Арсен і Спихальський багатозначно переглянулись. Вони бачили, як скривилося одутле, подагричне обличчя Собеського, ніби від зубного болю. Король, мабуть, думав, що шляхта одностайно підтримає його і виверне кишені, а виходило, що зразу ж почала шукати, на кого б звалити весь тягар майбутньої війни.
— Ходімо звідси, пане Мартине, — шепнув Арсен. — Сейм побачили. Розгром французької партії — теж. Чого нам ще треба? Хай тепер посли вирішують, де взяти військо і гроші, щоб оплатити його… А мені пора їхати — дорога ж далека!
Спихальський на знак згоди кивнув головою, ще раз глянув на Собеського, який підняв руки, щоб угамувати збуджених шляхтичів, і вони непоміченими, поза колонами, вислизнули із залу.
ЗНАМЕНО ПРОРОКА
Все султанське військо — яничарські полки, загони спагіїв та акинджіїв, кримська орда — навесні 1683 року було стягнуте до Бєлграда. До них змушені були приєднатися вояки Афлаку та Богдана [57] , а також волонтери Текелі. Здається, такої сили не виставляв ще жоден султан. Одних коней сто тисяч, понад двадцять тисяч волів та верблюдів, що тягли сотні гармат, возів з порохом, ядрами і провіантом, а воякам та їздовим ніхто не знав ліку! Справді, сто, двісті чи триста тисяч озброєних людей вів намісник Бога на землі — кому це могло бути відоме?
57 Афлак, Богдан — так у Туреччині називали в той час Волощину та Молдавію.
Вранці
Ждали виходу султана.
Всі знали, що, власне, сьогодні розпочинається справжній похід, справжня війна.
В цей час від наплавного мосту, наведеного через Дунай, почувся стукіт копит. На спітнілому карому коні мимо війська промчав стомлений, запилений вершник. Він ледве тримався в сідлі, але бистрий погляд сірих очей, яким відкрилися безконечні ряди воїнів, та міцно стулені запечені уста свідчили про невичерпну внутрішню силу цієї людини і її витривалість.
Перед палацом вершник зупинився. Нетвердо ступив на землю. До нього підбігли чорбаджії. Хтось забрав коня. Хтось підтримав його. Він промовив кілька слів, і серед гурту чорбаджіїв, що громадилися перед входом, прошелестіло:
— Дорогу чаушеві! Дорогу чаушеві великого візира!
Чауш струснув з одягу пилюку і ступив пару кроків наперед. І тут, розштовхнувши старшин, назустріч йому кинувся гарно вдягнутий, красивий чауш–паша.
— Арсен! Ти? — І обняв прибулого.
— Я, Сафар–бею…
Це був Арсен Звенигора. Схудлий, потемнілий, з запалими щоками і давно не голеним обличчям. Видно, далека дорога забрала у нього чимало сил.
— Звідки?
— З Каменіче… З листом до великого візира.
— Ходімо. — І Сафар–бей попереду попростував до дверей.
Всі розступалися, давали їм дорогу.
Вибравши хвилину, коли вартовий пішов доповідати і в широкому розкішному передпокої вони залишилися самі, Сафар–бей швидко спитав:
— Арсене, ти справді привіз листа від кам’янецького паші?
— Так.
— Про що лист? Він не зашкодить нам і нашим друзям?
— Це донесення турецьких вивідачів у Польщі. Гадаю, що вони не зашкодять ні Польщі, ні Австрії, бо я все зробив, щоб привезти їх якомога пізніше… А що зі Златкою?
— Вона тут.
— Тоді ми визволимо її! — вигукнув Арсен.
Сафар–бей поклав йому руку на передпліччя.
— Тс–с–с! Не кричи! Вартові теж мають вуха. Я забув, що ти не знаєш, що Кара–Мустафа взяв її, а також багатьох інших одалісок з собою у похід. Це у них узвичаєно: так робить султан, так роблять візирі й паші. Але ми не можемо зараз визволити Златку…
— Чому?
— Бо сьогодні чи навіть зараз вирушаємо. А втекти ж ми не зможемо непоміченими. Нас відразу схоплять. Ходімо! За нами йдуть.
Капуджі провів їх у невелику залу, де перед позолоченими дверима стояло кілька пашів і старших чорбаджіїв. Показав Арсенові рукою на двері.
— Зайди!
Арсен ступив наперед і, побачивши на протилежному боці розкішного залу султана в оточенні візирів і пашів, упав на коліна.
— Вісті з Ляхистану, о великий повелителю правовірних! — проказав хрипко, виймаючи з–за пазухи цупкий сувій.
Султан повів оком на Кара–Мустафу. Той кивнув головою — і йому подали, вихопивши з рук чауша, листа.
Кара–Мустафа впізнав руку кам’янецького паші Галіля.
— Ну, що там? — нетерпляче спитав Магомет.
Великий візир дочитав послання. Сказав голосно:
— Король Ляхистану Ян III у присутності членів сенату і депутатів сейму в останній день першого весняного місяця підписав договір з Австрією… Ляхистан обіцяє виставити сорок тисяч війська. Головнокомандувачем стане або імператор, або король — залежно від того, хто з них на час кампанії буде при війську…