Таємний посол. Том 2

Малик Владимир Кириллович

Ненко і Арсен ступили кілька кроків і зупинилися від несподіванки: прямо перед ними у позолоченому, обтягнутому оксамитом кріслі, що залишилося ще з польських часів, розвалився великий візир Кара–Мустафа. Праворуч від нього, пантруючи кожен рух візира, сидів Галіль–паша. Обабіч них, попід стінами, на шовкових міндерах, завмерли вищі урядовці кам’янецького пашалика.

Але недарма Ненко провів стільки часу в яничарських сейбанах — він миттю оцінив обстановку, якої ніяк не сподівався, і вклякнув на коліна перед великим візирем. Арсен грюкнувся на підлогу поряд з ним. Обидва застигли в шанобливому поклоні.

— Ну, з чим прибули гінці від гетьмана Іхмельніскі? — запитав скрипучим голосом візир

і з–під чорної брови, побитої подекуди сивиною, кинув пронизливий погляд на двох молодиків.

— Великий візире, камінна опора трону падишаха, — промовив Ненко, підводячись, — гетьман і князь сарматської України, а також Азем–ага прислали нас до Кам’янця для того, щоб ми дізналися, коли непереможні війська володаря півсвіту виступлять походом на гяурів. Гетьман, спить і бачить золоті бані київських церков, великий візире. Йому не терпиться оволодіти древньою столицею урусів і лівим берегом Дніпра.

— Хай потерпить… Прийде час — і мій кінь скаламутить воду священної ріки гяурів!

Візир явно ухилився від прямої відповіді. Чому? Чи це його звичайна обережність і придворна звичка — затуманювати свої думки, чи тут якась інша глибша причина?

— Гетьман і Азем–ага просять надіслати їм кілька військових загонів, великий візире, бо тих воїнів, що маємо, не вистачає для охорони такого великого краю, — вів далі Ненко, намагаючись якимсь чином вивідати таємні наміри Стамбула. Однак про напади повстанців він промовчав.

— Передай, ага…

— Сафар–бей, — підказав Галіль–паша.

— Передай, Сафар–бею, гетьманові і Азем–азі, щоб допомоги ближчим часом не чекали. Хай обходяться тими загонами, які в них є! — з притиском відрізав Кара–Мустафа.

— Може, набрати військо з місцевого населення, великий візире? — вставив Звенигора. — Козаки — непогані воїни.

— Це розумна думка. Тільки вона однобока. Після двох походів під Чигирин я не можу повірити в те, що козаки стануть під знамена гетьмана Іхмельніскі. Якщо він за ці роки зібрав якусь мізерну сотню гультяїв і бродяг, то хіба ми можемо зараз сподіватися, що за місяць чи два під його руку зберуться цілі полки?.. Ні, не можна чекати такого чуда… Однак ми повинні поповнити наші війська новою живою силою. Яничарські сейбани в останніх війнах з невірними зазнали значних втрат. Раніш ми поповнювали їх болгарськими, сербськими та грецькими хлопчиками, а також дітьми рабів–гяурів. Та зараз їх стало обмаль. Передайте мій твердий наказ Азем–азі і гетьману Іхмельніскі, щоб вони забрали в населення тисячу хлопчиків віком від трьох до десяти років і прислали в Стамбул!

Арсен і Ненко мовчки вклонилися. Жодним словом, жодним порухом не виявили вони своїх почуттів. А Кара–Мустафа, не стільки відповідаючи на запитання гінця з Немирова, як розвиваючи свої думки, що, видно, давно бродили в його голові, вів далі:

— Нам потрібне не українське військо, а українська земля і ті багатства, що зростають на ній! Нам потрібні їхні діти, яких ми навчимо нашої мови, наших звичаїв, прищепимо їм нашу віру, і хай вони, коли виростуть, проливають свою кров за іслам і за нашу імперію! Це повинен розуміти кожен турецький ага!

— Ми розуміємо, — глухо відгукнулися Арсен і Ненко.

— Звичайно, цих моїх думок не слід передавати гетьманові Іхмельніскі, щоб у нього не виникло бажання переметнутися на бік урусів…

Кара–Мустафа зробив паузу, і нею спритно скористався Арсен.

— Ми пильно стережемо кожен крок гетьмана, великий візире. І переконалися, що за Дніпро йому ходу нема. А от…

— Що — от? — витягнув уперед жилаву шию візир. — Кажи!

— Ми боїмося, що він може за нашими спинами змовитися з поляками…

Візир переглянувся з пашею Галілем. По його темному сухому обличчі промайнула тінь.

— Є певні докази цього, ага?

—

Так, — втрутився в розмову Ненко, відгадавши хід думок товариша. — Є певні докази цього… Ми дізналися, що полковник Яненченко, родич гетьмана і довірена його особа, таємно поїхав до Львова і зараз перебуває там як гість гетьмана Яблоновського. Ми не змогли дізнатися, про що трактує там Яненченко. Але оскільки ці переговори проходять без вашого відома, без відома Азем–аги і будь–кого з вищих турецьких достойників, то можна підозрювати, що наміри гетьмана нечесні і не відповідають інтересам Османської держави, великий візире.

Кара–Мустафа знову переглянувся з Галіль–пашею. Видно було, що ця несподівана звістка вразила їх. Вони обидва знали, що за Кам’янецький пашалик і за все Правобережжя, вірніш за ту його частину, на яку розповсюджувалася влада Османів, відповідають перед султаном безпосередньо вони вдвох.

— Це дуже важлива звістка, ага, — промовив візир. — Ми не можемо допустити, щоб у той час, поки ми перебуваємо в стані війни з Москвою, в наші північні справи вплуталася й Польща. Це зовсім не в наших інтересах. Ми не можемо допустити об’єднання цих двох великих держав! Нам несила буде протистояти їм обом, особливо тоді, коли на заході проти нас виступає Австрія! Мудрість нашої політики якраз і полягає в тому, щоб розбити ці дві гяурські держави поодинці, не дозволивши їм об’єднатися… Якщо ж гетьман Іхмельніскі, переслідуючи свої власні цілі, прагне піддатися Ляхистанові чи намагається втягнути Ляхистан у коаліцію з Москвою, то він заслуговує найлютішої кари!

— Ми мусимо ще доповісти найяснішому візирові, що гетьман приховує від державної казни великі багатства.

— Що ага має на увазі?

— Погрозами і лютими тортурами він змушує багатих людей віддавати йому золото, самоцвіти й дорогоцінні речі… Але жодне акче, як нам відомо, не було передане в казну. Все залишається в Немирові, в тайниках гетьмана, великий візире.

Це було найболючіше місце Кара–Мустафи. Чуже багатство він сприймав як особисту образу. Замолоду він відзначався властолюбством, яке пізніше, в зрілі роки, доповнилося неймовірною жадобою наживи, майже зажерливістю. Саме на ґрунті властолюбства і користолюбства виникла смертельна ненависть його до паші Ібрагіма, з яким він суперничав і за посаду великого візира, і за вплив при дворі, і за багатства, що діставалися внаслідок військових походів. Тож почувши таку новину, він зразу стрепенувся. Якийсь мерзенний гяур — навіть хай це буде сам гетьман! — сміє уривати в нього, великого візира, грози навколишніх народів, ласий шматок? Це занадто!.. Власне, його вразила не стільки звістка про те, що Юрій Хмельницький здирствами й грабунками наживається, скільки думка, що тут можна самому непогано поживитися. Він зразу зіставив дві щойно одержані звістки — перебування полковника Яненченка у Львові і багатства гетьмана, які в його уяві прибрали надзвичайних розмірів, — і зрозумів, що легко буде ці багатства перетягти з тайників немирівського розбійника у власні кишені. Гм, ці два чорбаджії не дурні хлопці. Здається, їх посилає йому сам Аллах!

У першу мить він хотів віддати категоричний наказ негайно вилучити всі багатства у «князя і гетьмана сарматської України», але вчасно схаменувся. Ні, поспішати не треба! Передусім тому, щоб на дозвіллі обдумати, як повести справу так, щоб ці багатства, обминувши державну скарбницю, опинилися у повному його розпорядженні, а по–друге, тому, що коли дати гетьману ще якийсь час, він витисне із свого нечисленного населення і ту решту, яка ще в нього залишається в скринях, в капшуках і тайниках. Задоволений собою, Кара–Мустафа подумки усміхається, але його сухорляве темне обличчя, на якому чорними агатами горять невеликі пронизливі очі, залишається суворим і непроникним.