Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— То хіба нас не зразу допровадять у Бахчисарай, вельмишановний? Ми хочемо якнайшвидше зустрітися з ханом…
— Всякому овочу свій час, — ухилився від прямої відповіді бей. — Прошу вас до будинку калги. Його, правда, немає дома, але для вас приготовлено приміщення…
І він рушив до воріт.
Та в цю мить із саду зі сміхом і вереском вискочили два чорночубі хлопчики, а за ними, доганяючи їх, вибігла молода гарна жінка в легкому шовковому вбранні. Від швидкого бігу лице її розпашілося, а густа золотисто–русява коса розмаялася
Наткнувшись на гурт чужинців, хлопчики і жінка враз перестали сміятися і зупинилися.
— Матка Боска! — скрикнула жінка, уздрівши перед собою Арсена Звенигору.
Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньої дружини Спихальського, однак вчасно стримався.
Він допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до Криму, і все ж зустріч була така несподівана, що на якусь мить і він розгубився.
Всі здивовано дивилися на них. Газі–бей підозріло втупився у ставного красеня козака, і це відразу підстьобнуло Арсена. Пильно глянувши в перелякані голубі очі Вандзі, ніби наказуючи, щоб вона мовчала, він уклонився і сказав:
— Ми, здається, налякали вас, ханум? Ласкаво просимо пробачити нас… Які гарненькі хлоп’ята!
Він уже здогадався, що перед ним — сини Газі–бея, і, щоб зробити приємне батькові і повернути розмову в інше, бажане для нього русло, почав вихваляти дітей.
Обличчя бея розпогодилося.
— Це мої сини, шановні гості, Алі та Ахмет, — не без гордощів сказав він. — А це моя дружина — Ванда–ханум… Княгиня із Ляхистану!..
Арсен знав, що Ванда — ніяка не княгиня, і потай, в душі, усміхався.
Всі вклонилися Ванді–ханум.
Підкоряючись суворому поглядові чоловіка, вона схопила за руки дітей і швидко пішла до будинку. Тільки на порозі зупинилася і, як здалося Арсенові, ще раз проникливо глянула на нього.
Серед просторих будівель калги для посольства було вибране не найкраще приміщення. Газі–бей пройшов аж у кінець саду і зупинився перед високою масивною кам’яною вежею, яка стояла на межі з його садибою.
Молодий сеймен відчинив двері.
— Що це означає? — вигукнув обурено Тяпкін. — Чи калга не має наміру запроторити нас сюди на місяць чи й два, як це зробив перекопський бей, і тримати на становищі почесних в’язнів? Коли ж ми зустрінемося з ханом?
— Урус–беєві нічого тривожитися, — запевнив Газі–бей. — Прийде час — і він стане перед ясні очі нашого великого хана, хай Аллах продовжить його літа!
Та найгірше було те, що посольство розділили. Кожному дали по кімнатці, а Романа й Арсена, як наймолодших віком і чином, поселили разом вгорі, під самим дахом.
Коли зачинилися двері і гримнув засув, козаки деякий час постояли мовчки, а потім почали оглядати свою кімнату.
Власне, оглядати було нічого. Довкола них жовтіли голі ніздрюваті стіни, по яких снувалося павутиння.
— Гм, здається, наш посол був правий, — глухо промовив Роман. — З однієї тюрми — в Перекопі — ми потрапили в іншу — в Ак–Мечеті… Цікаво, чому татари зволікають з переговорами?
— Поживемо — побачимо, — відповів Арсен, даючи другові пораду не сушити голови над тим, чого не можна зараз пояснити і розв’язати. — Давай краще роздивимося, куди ми потрапили…
Він підійшов до вікна. Звідси відкрився широкий краєвид на розлогу долину Салгіру, безладно забудовану низенькими татарськими мазанками, на високі мінарети мечеті і просторий майдан перед нею.
Та не це привернуло його увагу.
Погляд упав передусім униз, на сад і двір Газі–бея, що відокремлювалися від двору калги товстим кам’яним муром. Дворище бея було видно як на долоні. Якраз під ними кучерявився тінистий сад, вкритий осінньою позолотою: посередині — приземкуватий довгий будинок під черепицею; за ним — господарчий двір, де тіснилися стайні, криті навіси, приміщення для невільників та наймитів.
Серце схвильовано тьохнуло. Невже Златка і Стеха десь тут, зовсім близько?
— Романе, глянь сюди! Під цим дахом живе людина, яка потягла в неволю наших дівчат. Або ж знає щось про них.
Роман із–за Арсенового плеча глянув на ребристий дах.
— Якщо він знає хоч що–небудь, то скаже і нам. Ми примусимо його сказати!
— Як же це зробити?
— Треба пролізти крізь вікно і…
Роман замовк.
Арсен усміхнувся. Усміх його був невеселий, ба навіть гіркий. Але він трохи скрасив посуворіле, схудле козакове обличчя.
— Ото ж бо, що «і»… Пролізти не штука. А спуститися донизу на чому? — Він почав нишпорити поглядом по кімнаті. — А що коли… — Арсен раптом сів на м’яку кошму і взяв до рук овечу шкуру. — А що коли розпустити її на смужки? Адже з них, думаю, можна сплести добрячу вірьовку!.. Держи, Романе!
Він вийняв з піхов ятаган і почав батувати овчину. Нарізавши вузьких стьожок, сплів із них міцну, мов конопляна линва, вірьовку довжиною в два чи три лікті, блиснув повеселілими очима.
— Ну, як? Витримає?
— Спробуємо… Тягни!
Вони вхопилися за вірьовку, смикнули, потягли щосили, намагаючись будь–що перервати її. Та перервати не змогли.
Тоді засіли за роботу. До вечора не розгинали спини. Зате, коли стемніло, вірьовка була готова. Роман обережно спустив її за вікно, міцно прив’язавши до дерев’яної бантини, що підтримувала сволок.
Вечір був по–осінньому вітряний. З моря йшли по небу важкі рвані хмари, заступаючи повне, яскраво–жовте коло місяця. І коли вони напливали на нього, тоді на землю лягала важка непроглядна пітьма.