Тамдевін
Шрифт:
…У саду пiд деревами збирали золотисто-коричневi шерехатi яблука i такi самi золотисто-коричневi шерехатi опеньки. Розповiм у місті – не повiрять. Несподiване поєднання було досконалим, як нашi експериментальнi смаколики часiв студентства. Я зрiзала мiцнi цвяшки плямистих грибiв i вiдправляла їх у плаский кошик без ручки. Вiн був старий, темний, обламанi гiлочки навсiбiч стирчали з плетива його нерiвних бокiв.
Вибирала з трави стиглi паданки ранети, наповнювала ними ще один кошик – iншої форми, новiший, з двома вухами. Часом рука помилялась – кiлька опенькiв опинялися в кошику з яблуками.
По мiцних сходах вилiзли на горище – я би затрималась у цьому запилюженому царствi сiльської екзотики надовше, але нас чекала робота. Стягнули звiдти сухi кукурудзянi плетiнки та, взявши межи ноги кошики, повсiдалися лущити кукурудзи курам. Марiйка не запитувала, чи хочу я терти один об другий кукурудзянi штурпаки, не вибачалася за незручностi, не говорила нiчого зайвого та меншовартiсного, жодних «ось бачиш, як живемо…». Була їй вдячна за душевну мудрiсть та правильний тон.
Вона безпомилково визначила, що саме побутової простоти та незвичної для рук простецької роботи потребувала я зараз. I я слухняно бралася за все, що пропонувала менi Марiйка. Наполегливо трощила жорсткi рядочки жовтих кукурудзяних зубiв, намагаючись ставити штурпаки навскiс один до одного – i тодi зерно сипалося додолу не рiдким градом, а зривалося яскравою зливою. Чим вiдчутнiше болiли долонi та пальцi, тим легше ставало на серцi й свiтлiше на душi.
– Розпали пiч, – сказала Марiя, прибираючи кошики. – Грибну юшку зваримо – пiдемо на гору. Вмiєш пiч розпалювати?
Думала, що вмiю. Нiчого складного – те саме, що вогнище в походi розпалити. Та виявилося, тут є свої секрети. Перш за все – витягнути шубер, тобто заслонку, в димоходi. Її можна повернути на мiсце, лише коли дрова в печi прогорять, бо iнакше можна вчадiти.
Аби запам’ятати нове слово, подумки причепила його до Шуберта: композитор без Т – шубер. Витягнути шубер, пошарудiти коцюбою в печi, аби зола просипалася крізь решiтку донизу, i маленькою шуфлею-совком, розрахованою саме на ширину нижнього отвору, повитягувати золу у вiдро. I лише пiсля цих приготувань розкласти на пожмаканий газетний папiр у звiльненiй печi тоненькi трiски. Зверху – полiнця.
Зробила все за iнструкцiєю, та дарма. Знов i знов пiдпихала зiжмаканий папiр пiд полiна, пiдносила запалений сiрник. Вогонь, спалахнувши, на цурпалки не перескакував.
– Забагато напхала дров. Так не розгориться, – взялась допомагати Марiя. – Пiч має вiльно дихати…
Розiбрала ретельно складену конструкцiю, залишила на тоненьких щепах лише два полiнця.
– Запалюй!
Сiрник лиш торкнувся газети, i язики полум’я взялися впевнено господарювати в печi. Промайнула думка: мої руки колись давно-давно знали, як це робиться, i, якби Марiя не пiдказала, вони б згадали…
– У нас газ прокладають. Усi радiють: нарештi! А я, віриш, не хочу того газу. Ми його, звичайно, проведемо, але розгалуження на всi п’єци робити не буду. Ось тут палитимемо дровами. Люблю живий вогонь у хатi. Їсти варитиму на дровах.
– А мама?
– Що мама? Вона каже: робiть як знаєте, вам жити… Та як у хатi без живого вогню?
Я ще посидiла на пiдлозi бiля печi. У мене вдома все робить електрика, на вогонь дивлюся хiба на пiкнiках. Щось важливе мене обминає, не можу сказати, що саме. Лише вiдчуваю, що справдi чимось обдiлена, чогось бракує.
…Так i зайвих кiлограмiв набрати можна: грибна юшка видалась на диво смачною. Неможливо
З’ясувалося, нiчого складного. Головне – запам’ятати цифру п’ять. Гриби зварити, додавши наприкiнцi лавровий лист та перець горошком, окремо на пательнi засмажити п’ять дрiбно порiзаних цибулин на олiї, п’ять ложок борошна й довести до золотаво-коричневого кольору, розвести водою, вимiшати, вилити в бульйон, через п’ять хвилин кипiння витиснути п’ять зубчикiв часнику i зняти з вогню. П’ять хвилин постоїть…
Так просто.
– Смачна їжа не складна, – погодилась Марiя.
Пiсля обiду пiднялися за хатою вгору. Йшли мiж кущами молодого ялiвцю та розлогої стиглої шипшини. Маргаритки у травi! Осiнь сягає свого апогею, а тут – лiтнi квiти. А трохи далi – притрушенi опалим листям острiвцi бузкового кольору. Крокуси! Веснянi гiрськi квiти. Просто пiд ногами.
I онде на горбочку.
Дива та й годi! Студентами ми завзято фотографувалися поруч з ними, лягаючи на невеличкi проталини, вiльнi вiд снiгу. Але було це в першi днi травня… Ми тодi пiднiмалися на гору Петрос, другу за висотою пiсля Говерли…
Як у жовтневiй травi могли опинитися веснянi крокуси? А поруч – лiтнi маргаритки! Казка про дванадцять мiсяцiв виявилась реальнiстю, сплутавши ознаки мiсяцiв та їхнi iндивiдуальнi прикраси.
Село залишилося позаду, лише кiлька дахiв зблискували бляхою на сонцi. До вершини хребта ще далеко, хоча знизу здавалося: пiвгодини ходу. Стояла тиша, яку порушувало легке постукування, нiби хтось клепав косу чи лагодив реманент. Небо теж було особливим, з усiма рiзновидами бiлих хмар – пiр’їстими й купчастими. Згадала шкiльнi уроки природознавства. Нiде ще не бачила такого дивного малюнка бiлим по синьому.
Хмари теж дивилися на мене. I модрини з ялiвцем. I крокуси з маргаритками спостерiгали за мною. Я була тут як новачок у класi – в усiх на виду. Вiд синього лiсу на сусiднiй горi йшла насторожена хвиля прискiпливої уваги. Що за дива? Жива гора говорила до мене.
Це було запрошення. Або виклик. Особисто менi.
А де Марiя?
Вона зривала ягоди шипшини з куща, складала у кошик. Кiлькасекундна збентеженiсть вiдступила, залишивши впевненiсть: моє сприйняття свiту однiєю гранню зiйшлося в цей момент з чиїмось чужим… Несподiвано – я аж здригнулась – озвалася мобiлка. Вона мовчала від учора i лише приймала вiтання вiд польського оператора мобiльного зв’язку. Тут, на горi, знову з’явилась наша зона покриття, телефон опритомнiв, почав приймати есемески. Я поговорила з мамою, перевiрила, хто дзвонив. Телефонного номера Олега в повiдомленнях не було.
– Ось там за хребтом, – показала Марiйка напрям, – двi гори, як сестри.
– Бачила…
– Пiд однiєю – монастир стоїть, а на другiй – замок Гербуртiв. I кожна має по двi назви. Одна називається Чернеча, або Монастирська, друга – Замкова, або Слiпа. Ми туди пiдемо. Завтра чи пiслязавтра.
Почувся дивний звук. Нiби пес завив, а собаки пiдхопили. Вiд того хору зробилося холодно спинi, i я потягнула подругу додому.
Побачили здалеку старшу жiнку – вона човгала назустрiч у старих черевиках без шнурiвок. Коли порiвнялися, виявилось: ще не стара, лиш зайвих рокiв додають важка хода та помiтний живiт, але не як у вагiтних, а як у тих, хто їсть багато хлiба та бульби, i мало – морепродуктiв та цитрусових…