Танці шайтана
Шрифт:
Але гієни і не збирались підступати до його небезпечної морди. Вони доїдали живу здобич від задніх ніг.
Гієни жерли, шматували живу тварину і ще встигали гризтися між собою, та так, що рвали в кров одна одній морди, дерли лапаті вуха і прокусювали плечі.
І кричали, хихотіли, завивали і пищали, наче мордовані немовлята.
Тут де взялися кілька золотих шакалів і, поки гієни гризлися, встигали висмикнути собі по якомусь шматочку м'яса чи тельбухів.
Гієни зняли такий гвалт, що здавалось, ніби не вони доїдали
Ось і ворони злетіли з урвища і стали походжати біля кривавого обіду.
Чи гієни розбудили слонів, чи час уже прийшов їхньому набіжному сну, а тільки всі враз прокинулись.
І з великим завзяттям і шумом почали обливатись.
І знов, не змовляючись, швидко і нечутно обійшли старицю і поспішили вгору курним схилом. Туди, куди перед ними втекли леви, а за левом і буйволом.
Біля води лишилась тільки велика черепаха з високим гранчастим панциром. Якось вона спромоглася перевернутися і тепер знову пила воду.
Коли слони наблизились до кривавого бенкету, гієни із хихотінням і завиванням відбігли подалі до чагарів.
Цим зразу скористались здоровенні білоплечі ворони і підлетіли в кілька помахів чорних лискучих крил до кривавого м'яса.
Шакали теж притьмом, пригнувшись, наче підповзаючи, кинулись на поживу. Коли череди слонів порівнялись із понівеченим буйволом, ворони і шакали полишили здобич і кинулись врозтіч.
Один слон відділився від череди, підступив до останків рогатого велетня.
Чи то обнюхав, чи то обмацав хоботом скривавлені роги і низько і тривожно засурмив, розмахуючи піднятим угору хоботом.
Отак сурмлячи, порачкував, порачкував до своїх сородичів.
Йому так само відповіли — глухо і трубно.
Слон повернувся і приєднався до своїх, завершуючи всю слонячу череду.
Зразу ж гієни повернулись від кущів. Тільки їх було тепер чи не вдвічі більше. Вся ця плямиста, смердюча зграя, скиглячи та хихотячи накинулась на щедру здобич.
І шакалів набігло більше, ніж раніше. А за тим із біло-блакитного розпеченого неба стали падати грифи, мов розшматовані чорні хрести. Гієни їх не чіпали. Мандрівцеві набридло споглядати, як всі ці крилаті й зубаті грабарі донищують велетня-рогаля.
Він знов звернув свою увагу на залишки калюжі.
Від неї лишилась пляма, може, не більша, як воляча шкура.
І ось що дивно — де грязюка світлішала і висихала, і почала розтріскуватись на руді луски, там наче починали блищати і світитись блідо-жовті грудочки.
«Невже золото?!!» — Здригнувся від здогадки.
Чужинець уважно, неквапно оглянув все, що потрапляло в поле його зору.
Перед собою, потім ліворуч, затим праворуч. І так три рази.
Ще трохи поміркував, чи є загроза від гієн, чи ще з якого іншого боку.
Наче не було.
Всі пристрасті вирували навколо половини скривавленого пошматованого буйвола. Чоловік перевірив ножі за браслетами на передпліччях, закинув за спину
Він намагався спускатись так, щоб якомога менше торкатись оголеним тілом до рознеченого каменя. Прихилився тільки боком, який захищала товста бавовняна сорочка. Він цю сорочку купив у чорних ткачів за невеличкий брусок солі, на другий день, як тільки вони прибули із пустелі до Тімбукту. Чогось вона йому сподобалась — цупка, міцна і дивно вифарбована. Широкі жовтаві, сірі, білі і рудуваті смуги і плями по всьому полотну. Кажуть, що ті чорні ткачі фарбували бавовняну різними глинами. Глинами чи ні, але він її носив у всіх цих неймовірних мандрах.
Сорочка не злиняла, не вицвіла при переходах по пустелі. Вона жодного разу під дощем чи при пранні не пустила фарби.
Він притримувався час від часу кінчиками пальців. І, обпікаючи руки, подумав, що обов'язково пошиє собі рукавиці із такої ж бавовни, як оця сорочка. Тільки б — о Боже! була б Твоя воля — побачити знов царицю пустелі — Тімбукту!…
Коли лишилось сажені півтори, він спинився і уважно і швидко обдивився підніжжя. Намітив вільне від уламків каміння і зелені місце. І стрибнув туди.
Хоча він на цій кам'яній сковороді шайтана і застоявся, та однак стрибок був вдалим, як завжди. Він обережно пройшов через великі і дрібні камені.
Все оглядав перед собою уважно, перш ніж ступити крок. І не розгинався, а йшов якомога сильніше прихилившись, притисши під лівою пахвою ложе спорядженої куші.
Озирався після кожного кроку на всі боки.
Потім дивився на всі боки і знову ступав. Ось з-за каменя з сухої трави виткнулась змія і зашипіла на нього.
Не прикладаючись до плеча і не прицілюючись, просто від живота вистрелив із куші.
Свинцева куля розбила на друзки зміїну голову.
Та коли чоловік обережно нахилився за камінь, то побачив, що то не змія, а молодий ящір. Точнісінько такої породи, як той, що зжер змію.
Чоловік не став тягти із собою вбитого ящера, а кинув його до підніжжя своєї кам'яної схованки.
Він обережно пройшов до залишків калюжі.
Всі жаби, якими аж камешилась грязюка, кудись зникли. А кілька жабок, що здохли, вже встигли і засохнути під палючим сонцем.
І якраз там де лягли жаб'ячі мощі, яскраво світились великі жовті наче боби і грудки, завбільшки з їстівний каштан.
Обдивився знов на всі боки. Все, як і раніше.
Гієновий вертеп був саме в розпалі. Але мандрівець знав — треба поспішати! Все може скінчитись в одну мить.
А гієни не леви — ніколи не бувають ні ситі, а ні спокійні.
Він швидко повиколупував із твердої грязюки ці золоті грудки.
І коли виколупував, і коли зважував їх на долоні, то весь час безперервно озирався. Чи все скрізь спокійно?
Він лишив тільки чотири найбільші золоті грудки, як волоський горіх. А останні кинув за пазуху.