Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1
Шрифт:
Я випив чотири порції горілки з содовою. Відчував, що випив би ще скільки завгодно, але вирішив зупинитися на цьому й розрахувався з барменом. Дівчина все ще сиділа за столиком і слухала плеєр. Мати не з’являлася, лід у лимонному соку зовсім розтанув, але це її, здається, абсолютно не цікавило. А коли я піднявся з табурета, вона раптом глянула прямо на мене. Дві-три секунди розглядала моє обличчя — і ледь-ледь усміхнулася. А, може, просто в неї губи легко затремтіли? Та мені здалося, ніби вона всміхнулася мені. А тому — як це не дивно — у грудях у мене щось на мить здригнулося. Мені чомусь здалося, начебто вона мене вибрала. Досі я ні разу не відчував такого тремтіння. Я наче злетів над землею на п’ять-шість сантиметрів.
У
«GENESIS» — ще одна нікудишня назва для музичного гурту.
Однак поява такої назви на джемпері дівчини видалася мені надзвичайно символічною. Першопочаток.
«І все-таки навіщо таким вагомим словом називати рок-гурт?» — думав я.
Не роззуваючись, я звалився на ліжко, заплющив очі й намагався пригадати образ дівчини. Плеєр. Бліді пальці, що вистукували ритм на столі. Першопочаток.Розталий лід у склянці…
Першопочаток.
При заплющених очах я відчув, як алкоголь поволі розповзається по тілу. Я розв’язав шнурки, скинув черевики, роздягнувся і заліз під ковдру. Мені здавалося, що я набагато більше втомився і набагато більше сп’янів, ніж сам відчував. Я чекав, що жіночий голос скаже: «Слухай, ти сьогодні добряче перепив!». Однак ніхто не промовив ні слова. Я був сам-один.
Першопочаток.
Я простягнув руку до вимикача і вимкнув торшер. «Може, присниться готель „Дельфін“», — раптом подумав я в темряві. Але ніщо не приснилося. Прокинувшись уранці, я відчув нестерпну порожнечу. «Абсолютний нуль, — подумав я. — Немає ні снів, ні готелю. Я перебуваю в недоречному місці й зайнятий не тим, що треба».
Мої черевики лежали на підлозі, як пара здохлих цуценят.
Чорні хмари за вікном нависали низько над землею. Здавалося, що з неба от-от піде сніг. Я подивився на таке небо — і відразу відпала охота будь-що робити. Стрілки годинника показували п’ять хвилин на восьму. Натиснувши кнопку дистанційного контролю, я ввімкнув телевізор і, не вилазячи з ліжка, почав дивитися ранкові новини. Диктори розповідали щось про майбутні вибори. Через п’ятнадцять хвилин я встав і поплівся до ванни — сполоснути обличчя і поголитися. Щоб себе підбадьорити, замугикав увертюру з «Весілля Фігаро». Та незабаром мені здалося, що наспівую щось інше — увертюру з «Чарівної флейти». Поки намагався згадати, звідки ця мелодія, — зовсім заплутався. День видався поганий: до чого тільки брався — все виходило не до ладу. Коли голився, порізав підборіддя. Одягаючи сорочку, одірвав ґудзика.
За сніданком я знову стикнувся з дівчиною, яку побачив учора в барі. Вона була разом з жінкою — напевне, матір’ю. Але цього разу без плеєра. Одягнена в той самий джемпер з написом «GENESIS», вона сиділа за столиком і з нестерпною нудьгою сьорбала чай. Ні до хліба, ні до яєчні майже не торкалася. Її мати — напевне, таки мати — виявилася мініатюрною жінкою років сорока. Волосся зібране у вузол на потилиці. Светр з верблюдячого кашеміру поверх білої блузки. Брови — геть-чисто як у дочки. Ніс правильної форми, благородний. Те, як вона по-статечному неквапливо намазувала масло на тости, видавало в ній натуру, що звикла привертати до себе людей. В її рухах проглядало щось, властиве тільки жінкам, які звикли перебувати в центрі уваги.
Коли я проходив повз їхній стіл, дівчина зиркнула на мене. І всміхнулася. Цього разу її усміх був набагато виразнішим, ніж учора. У цьому я не сумнівався.
Снідаючи на самоті, я намагався про що-небудь думати, але після того, як дівчина обдарувала мене усмішкою, ніщо на пам’ять не приходило. Хоч би за яку думку я хапався,
7
Робити не було чого. Не треба було й не хотілося. Адже я прибув сюди лише заради того, щоб пожити в готелі «Дельфін». Та саме його, найголовнішої мети, й не стало. Що ж тоді робити? Здавайся, друже!
І все-таки я спустився у фойє, вмостився на розкішному дивані й вирішив подумати, чим би зайнятися сьогодні. Однак нічого не придумав. Оглядати місто або їхати кудись інде не мав охоти. Думав, було, згаяти час у кінотеатрі, але не знайшлося цікавого фільму. А, крім того, що за дурість — вирушати аж до Саппоро, щоб гаяти час у кінотеатрі!.. Чим же зайнятися?
Не було чим.
І я раптом вирішив піти у перукарню. Згадав, що через велику зайнятість у Токіо вже майже півтора місяця не стригся. Правильне рішення. Здорове й реалістичне. Випала вільна часина — йди в перукарню! Цілком розумно. За такий намір ні перед ким не червонітимеш.
Я зайшов у перукарню при готелі. Охайну й затишну. Побоювався, що буде черга й доведеться чекати, але в будень та ще й ранньої пори, звісно, жодного відвідувача я не побачив. На сіро-блакитних стінах перукарні висіли абстрактні картини, з динаміків ніжно струменіла музика Баха у виконанні Жака Лус’є. Я вперше в житті опинився в такій перукарні. А втім, називати все це «перукарнею» язик не повертався. Якщо так і далі піде, то скоро вдасться почути в лазні григоріанські хорали, а в приймальні податкового управління — музику Рюіті Сакамото… Підстригав мене молодий перукар років двадцяти з гачком. Про Саппоро він також нічого не знав. Коли я сказав йому, що колись тут стояв невеличкий готельчик, який також називався «Дельфін», без ніякого зацікавлення хлопець тільки проказав: «Невже?» Здавалося, що такі речі йому ні до чого. Байдужий до всього парубок. На ньому була сорочка від модельєрів салону «Men’s Вigi», але ремесло своє він знав добре, і я вийшов надвір задоволений принаймні цим.
Повернувшись у фойє, я знову почав думати, чим би зайнятися тепер. На стрижку я витратив лише хвилин сорок п’ять.
Але в голові була порожнеча.
Не залишалося нічого іншого, як сидіти на дивані у фойє і якийсь час спостерігати навколишню обстановку. За конторкою реєстрації я помітив учорашню дівчину в окулярах. Наші погляди зустрілися, і вона начебто ледь-ледь напружилася. Цікаво, чому? Невже моє існування щось у ній збурило? Хтозна… А тим часом годинник показав одинадцяту — пору, коли й про обід не завадило б подумати. Я вийшов з готелю і побрів вулицею, роздумуючи над тим, де і що хотів би з’їсти. Однак жоден ресторанчик, який мені траплявся по дорозі, мене не вабив, бо взагалі-то я не був голодний. Хоч-не-хоч я таки зайшов у першу-ліпшу забігайлівку і замовив спагеті з салатом. І пиво. З похмурого неба, здавалося, от-от мав випасти сніг, але все ще й не починав іти. Над містом зависла величезна хмара, схожа на Летючий острів із «Мандрів Гулівера». Усе на столі — і виделка, і салат, і пиво — набрало попелясто-сірого відтінку. У такий день годі щось путнє придумати.
Врешті-решт я вирішив піймати таксі, поїхати в центр і згаяти час за купівлею товарів в універмазі. Купив шкарпетки, пару нижньої білизни, батарейок про запас, зубну щітку для дороги і гострозубці для нігтів. А також сандвічів на вечір і склянку для бренді. Усього цього я не дуже потребував. Купував, щоб просто згаяти час. І в такий спосіб змарнував дві години.
Після того я прогулявся уздовж бульвару, без жодної мети зазирав у вітрини крамниць, а коли все це мені добре-таки обридло, зайшов у кафетерій і, попиваючи каву, знову розгорнув біографію Джека Лондона. А тим часом почало смеркати. День закінчився, як довгий нудний фільм. Виявилося, що марнувати час — досить виснажливе заняття.