Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1
Шрифт:
— Там був один журналіст, добре обізнаний з лаштунками готельного бізнесу. Не пригадуєш, як його звали? Такий худющий, завжди у чудернацькій шапці… Ти міг би з ним зв’язатися?
— Гадаю, міг би… А що ти хочеш дізнатися?
Я коротко переказав йому зміст статті про скандал навколо готелю «Дельфін». Він записав назву тижневика і номер випуску. Потім я розповів йому, що до побудови великого готелю «Дельфін» на його місці стояв маленький готельчик з такою ж назвою. Я сказав, що у зв’язку з цим хотів би дізнатися ось про що. Передусім — чому новий готель успадкував
Мій компаньйон усе записав і для певності перечитав записане мені у трубку.
— Все правильно?
— Правильно, — відповів я.
— Мабуть, квапишся? — спитав він.
— Вибач, — відповів я.
— Спробую сьогодні з ним зв’язатися. Ти мені не скажеш свій телефонний номер?
Я повідомив йому номер телефону й номер кімнати.
— Ну бувай! Пізніше зателефоную, — сказав він і поклав трубку.
На обід я з’їв щось невигадливе в готельному кафетерії, а коли спустився у фойє, за конторкою побачив знайому дівчину з окулярами на носі. Я вмостився на дивані в найглибшому кутку фойє і довго спостерігав за нею. Вона вся поринула в роботу і, здавалося, мене не помічала. А, може, й помічала, та навмисне ігнорувала. Однак мені було все одно. Просто я хотів трохи подивитися на неї. Стежачи за нею, я думав: «От з тією дівчиною я міг був переспати, якби захотів».
Іноді доводиться підбадьорювати себе таким способом.
Постеживши за нею отак хвилин десять, я піднявся ліфтом на п’ятнадцятий поверх у свій номер і взявся читати книжку. І сьогодні небо вкривали густі хмари. Здавалося, ніби я живу в коробці з пап’є-маше, куди приникають лише окремі промені світла. Я не знав, коли мій колишній компаньйон зателефонує, а тому не хотів виходити надвір. У номері, крім читання, не було чим зайнятися. Я дочитав біографію Джека Лондона і взявся до «Історії іспанських воєн».
День здавався розтягненим до безмежності вечором. Без жодних варіацій. Попелясто-сірий колір за вікном поволі чорнів і нарешті перетворився в ніч. Трохи змінювався лише ступінь похмурості. У світі існувало тільки два кольори — попелясто-сірий і чорний, які через певний час приходили на зміну один одному.
У готельній службі я замовив сандвічі. І взявся їх один за одним поїдати, запиваючи пивом з холодильника, неквапливо, по одному ковтку. Коли нема до чого рук прикласти, будь-яку дрібницю звикаєш робити якомога старанніше. О пів на восьму зателефонував колишній компаньйон.
— З твоїм журналістом контакт установив, — повідомив він.
— Складно було?
— Так собі… — відповів він після недовгого роздуму. «Мабуть, далося це йому нелегко», — подумав я.
— Розкажу коротко, — провадив він далі. — По-перше, всю цю справу остаточно закрито. Складено в папочку, перев’язано стрічкою і заховано в сейф. Ніхто вже її повторно не розслідуватиме. Кінець! І скандалу вже нема. Напевне, пересунули з місця на місце кількох пішаків в уряді та муніципалітеті. Так би мовити, для точної настройки механізму — щоб у подальшому не давав збоїв. Заворушилися
— Моє зацікавлення чисто особисте. Нікому клопоту не завдасть.
— Я так йому й сказав…
Не відриваючи телефонної трубки від вуха, я підійшов до холодильника, добув банку пива, вільною рукою відкрив її і налив пива у склянку.
— Вибач за настирливість, але легковажне втручання недосвідченої людини в цю справу може закінчитися для неї плачевно… — сказав він. — Її масштаби надто великі. Не знаю, навіщо воно тобі здалося, але постарайся не залазити туди глибоко. Очевидно, в тебе є якісь причини, однак я радив би тобі триматися в житті певних рамок. Не обов’язково як я, але…
— Зрозуміло, — відповів я.
Він відкашлявся. Я ковтнув пива.
— Власник колишнього готелю «Дельфін» до самого кінця впирався, а тому немалих прикрощів натерпівся. Було б краще, якби відразу здався. Та він не здавався. Очевидно, не розумів загальної тенденції чи що?
— Та він завжди таким був, — сказав я. — Не в дусі часу.
— Чого він тільки не зазнав! Скажімо, поселялися в готелі здоровані з якудзи і витворяли там усе, що їм заманеться. Але так, щоб безпосередньо не порушити законів. Сядуть такі нахаби у фойє і витріщать свої баньки на кожного, хто туди заходить… Розумієш, для чого? А проте власник готелю крику не здіймав.
— Здається, я його розумію, — сказав я. Власник готелю «Дельфін» звик до різних життєвих злигоднів. І дрібниці його не лякали.
— Однак кінець кінцем він виставив одну дивну умову. Мовляв, пристанете на неї — відступлю земельну ділянку. Яку умову — здогадайся сам.
— Не знаю, — відповів я.
— Подумай трохи, — сказав я. — Бо тоді отримаєш відповідь на твоє друге запитання…
— Щоб новий готель зберіг стару назву?
— Саме так, — відповів він. — Такою була умова. І покупець погодився.
— Чому?
— Бо назва гарна. Хіба ні? Готель «Дельфін» — звучить непогано.
— Та, мабуть… — пробурмотів я.
— Саме тоді конгломерат А розробляв план побудови мережі сучасних готелів по всій країні. Не просто найкращих серед нинішніх, а розкішних. І назви ще не придумав.
— Мережу готелів «Дельфін», — спробував я уточнити.
— Так, мережу готелів «Дельфін», що не поступалися б «Хілтону» чи «Хайату».
— Мережу готелів «Дельфін», — повторив я ще раз. Успадкована і в тисячу разів збільшена мрія. — Ну, а що сталося з колишнім власником?
— Цього ніхто не знає, — сказав мій колишній компаньйон.
Я ковтнув пива і кінчиком авторучки пошкріб вухо.
— Коли він виселявся, отримав кругленьку суму відступного, а тому, гадаю, якось перебивається. Але цього вже не перевіриш. Він у цій історії чисто випадкова особа, як будь-який перехожий на вулиці.
— Мабуть, ти правий… — погодився я.
— Загалом ось так, — підсумував він. — Оце все, що я дізнався. Більше нічого. Ну, то як?