Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1
Шрифт:
— А як звати твою маму? — спитав я.
Вона назвала прізвище та ім’я. Зовсім мені невідомі.
— Ніколи не чув, — зізнався я.
— Її професійне ім’я — Аме [21] . Упродовж багатьох років, — сказала вона. — Тому мама назвала мене Юкі. Нікудишнє ім’я, правда? От яка вона, моя мама!
Звичайно, я чув про Аме. А хто лише не чув про неї? Дуже відома в країні фото-художниця. Щоправда, у телевізорі не хизується, інтерв’ю газетам і журналам не дає. У вищому товаристві не показується. Її справжнього імені майже ніхто не знає. Віддається тільки улюбленій роботі. Відома своєю ексцентричною поведінкою. Знімає гостре, наступальне фото… Я похитав головою.
21
Аме (яп.) —
— Виходить, твій батько — той самий письменник… як там його… Хіраку Макімура, так?
Юкі здвигнула плечима.
— Він не така вже погана людина. Просто таланту не має.
З того, що написав батько Юкі, я прочитав колись декілька його книжок. Два великих романи і збірник оповідань, написані замолоду, справили на мене непогане враження. З оригінальним стилем і свіжим поглядом на речі. Завдяки цьому його книжки навіть потрапили у список бестселерів. А сам автор став популярним письменником. Його обличчя з’являлася в телевізорі, журнали друкували інтерв’ю з ним, присвячені його погляду на різні сторони громадського життя. Саме в той час він одружився з досить популярною фото-художницею Аме. Цей період його життя можна вважати вершиною його літературної кар’єри. Після того настав спад у його творчості. Раптом без особливої на це причини він розучився писати порядні книжки. Його наступні два-три романи виявилися літературним непотребом. Критика сприйняла їх у штики, а читачі перестали купувати. І тоді Хіраку Макімура повністю змінив свій стиль. З молодіжного письменника романтичного спрямування несподівано перетворився на експериментатора-авангардиста. Однак зміст його творів від цього не змінився. Тепер вони скидалися на жахливий колаж уривків з французької авангардистської літератури. Спочатку кілька нових запопадливих критиків, позбавлених творчої уяви, взялися розхвалювати такі його спроби. Але через два роки — мабуть, зміркувавши, що помилялися — замовкли й вони. Чому так сталося — не знаю. В усякому разі, його талант повністю вичерпався в перших трьох книжках. Однак писати він сяк-так умів. А тому, як кастрований пес, що за старою звичкою обнюхує будь-яку сучку, Хіраку Макімура все ще вештався в околі літературного світу. У той час Аме вже розлучилася з ним. Точніше — вона з ним порвала. Принаймні так стверджувала світська хроніка.
А проте літературна кар’єра Хіраку Макімури на цьому не скінчилася. Десь на початку сімдесятих років він розгорнув свою діяльність як автор пригодницьких книжок. Прощай авангардизм, настав час пригод і дії! Він об’їздив маловідомі закутки світу і писав про них у своїх творах. Про те, як разом з ескімосами їв тюленяче м’ясо, як жив з африканськими аборигенами, як проникав у табори південноамериканських партизанів. І немилосердно гудив письменників, що не знають життя за стінами своїх кабінетів. Спочатку все це непогано читалося, але він усе писав і писав упродовж десяти років, отож, природно, читачі від нього врешті-решт відвернулися. І взагалі у світі не залишилося багато місць, де можна зазнати пригод. Часи Лівінгстона та Амундсена давно минули. Пригодницький струмінь в його творах поволі слабшав і тільки стиль ставав щоразу пишномовнішим. А крім того, під час своїх поїздок він ніколи насправді не наражався на справжні небезпеки. Майже всюди його супроводжували якісь координатори, редактори, кінооператори і ще бозна-хто. А коли він зв’язався з телебаченням, разом з ним їздили з десяток режисерів, операторів і представників фірм-спонсорів. Його твори також ставилися на сцені. Чимдалі частіше. А це означає, що його добре знали в діловому світі.
Можливо, він — непогана людина. Однак, як сказала його дочка Юкі, без таланту.
Більше про її батька ми не говорили. Видно, Юкі цього не хотіла так само, як і я.
Якийсь час ми мовчки слухали музику. Стискаючи руками кермо, я стежив за стоп-сигналом «БМВ»,
— Ваш автомобіль — чудовий, правда? — сказала вона згодом. — Як називається?
— «Субару», — відповів я. — Старої моделі, уживаний. На світі не так багато людей, які готові його вголос похвалити…
— Не знаю чому, та коли на ньому їду, відчуваю якусь його приязнь…
— Мабуть, тому що я його люблю і він це відчуває.
— І через це випромінює приязнь?
— Гармонію, — уточнив я.
— Що? — спитала вона.
— Я і мій автомобіль допомагаємо одне одному. Якщо говорити коротко. Я займаю його простір. Я люблю свій автомобіль, і цей простір заповнюється моїм почуттям. Автомобіль це відчуває. І тоді мені стає добре. Йому також.
— Хіба механізмові може бути добре?
— Звісно, може! — відповів я. — Чому — сам не знаю. Механізми бувають і добрими, і злими. Теоретично я не можу цього пояснити, але з досвіду знаю, що це справді так. У цьому нема сумніву.
— Ви хочете сказати, що автомобіль можна полюбити, як людину?
Я похитав головою.
— Ні, не так, як людину. Річ у тому, що почуття до автомобіля набагато стійкіше. На відміну від почуття до людини. Людям, щоб прилаштуватися одне до одного, доводиться постійно змінюватися. В їхніх душах щось постійно рухається, розгублюється, наростає, зникає, заперечується й ображається… У більшості випадків людською любов’ю не вдається свідомо керувати. А от із «субару» стосунки складаються по-іншому.
На мить Юкі задумалася над моїми словами.
— Виходить, ви з дружиною не сходилися характерами? — спитала вона.
— Я думав, що сходилися, — відповів я. — А от вона була іншої думки. Ми різнилися в поглядах. Напевне, вона вирішила, що краще втекти з іншим хлопцем, ніж виправляти цю різницю поглядів між нами.
— Отже, не вийшло так добре, як із «субару»?
— Саме так, — погодився я. Та хіба це підходяща тема для розмови з тринадцятирічною дівчиною-підлітком?
— Слухайте, а що ви думаєте про мене? — спитала Юкі.
— Про тебе я майже нічого не знаю, — відповів я.
Вона знову втупила свій погляд у мою ліву щоку. Мені здалося, ніби від цього у щоці от-от утвориться діра. Таким гострим був її погляд. «Он воно що!» — зрозумів я нарешті.
— Ти, мабуть, найвродливіша дівчина серед тих, з якими я досі зустрічався, — сказав я, вдивляючись у дорогу перед собою. — Ні, не «мабуть»! Ти — безсумнівно найвродливіша дівчина. Якби я мав п’ятнадцять років, обов’язково в тебе закохався б. Однак мені тридцять чотири, а тому я так просто не закохуюся. Неохота ставати ще нещаднішим, ніж був досі. Із «субару» спокійніше… Правда?
Цього разу Юкі довго дивилася на мене пустим поглядом. А потім випалила:
— Дивак!
Коли вона так сказала, я відчув себе найостаннішим у світі невдахою. Може, вона не хотіла мене образити. Але її слово кольнуло мене в саме серце.
О чверть на дванадцяту ми повернулися на Акасака.
— Ну що? — спитав я.
Цього разу Юкі сказала, як добратися до її квартири, що розміщувалася у затишному будинку з червоної цегли на тихій вулиці поблизу храму Ноґі. Я зупинив автомобіль перед цим будинком і заглушив мотор.
— Щодо грошей… — тихо сказала Юкі, все ще сидячи в автомобілі. — За літак, за вечерю…
— За літак віддасте, коли мати повернеться. А решту я беру на себе. Можеш не турбуватися. Під час зустрічі з дівчиною за частування я плачу сам. Отож вважай, що твої витрати — тільки за літак.
Юкі мовчки здвигнула плечима, відчинила дверцята автомобіля. І виплюнула в кадібець з декоративним кущем жувальну гумку, яку жувала всю дорогу.
— Дякую!.. Нема за що!.. — перекинувся я ввічливими словами сам із собою. Потім вийняв з гаманця візитну картку і простягнув їй. — Коли мати повернеться, передай їй оце. Далі — якщо будеш сама і виникнуть якісь проблеми, телефонуй сюди. Чим тільки зможу — допоможу…