Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1
Шрифт:
— Було весело з поліцією? — спитала Юкі.
— Жахливо, — відповів я. — Приблизно як слухати пісні Боба Джорджа.
— Гм-м-м… — промимрила вона безтурботно.
— Наступного разу я подарую тобі значок з Елвісом Преслі. Якщо ти причепиш його замість отого, — сказав я, показуючи пальцем на значок «Culture Club».
— Дивак! — відповіла вона. Яке багатство виразів!
Передусім я відвіз її в нормальний ресторан, нагодував сандвічами з шинкою, овочевим салатом і напоїв справжнім свіжим молоком. Сам з’їв те саме, але замість молока випив кави. Сандвічі виявилися смачнючими. Соус незрівнянний, м’ясо ніжне, присмака — гірчиця з хроном. Сила їжі — в її смачності.
— Отже, куди ми зараз поїдемо? — спитав я в Юкі.
— У Цудзідо, — відповіла вона.
— Згода, — сказав я. — Поїдемо в Цудзідо. А чому в Цудзідо?
— Бо там живе мій тато, — відповіла Юкі. — Він сказав, що хоче з вами зустрітися.
— Зі мною?
— Він не така погана людина, як ви думаєте.
Попиваючи другу чашку кави, я похитав головою.
— А я ніколи не казав, що він — погана людина. Та чого раптом твоєму батькові заманулося мене побачити? Ти йому про мене розповідала?
— Так. Я йому подзвонила. Розповіла, що ви мене привезли з Хоккайдо, а тепер попали в поліцію і ніяк не можете повернутися додому. І тоді тато попросив одного знайомого адвоката розібратися у вашій справі. У нього широкі зв’язки в таких колах. Бо він досить практична людина.
— Зрозуміло, — сказав я. — Он воно що…
— Допомогло?
— Ще й як!
— Тато сказав, що поліція не мала права вас затримувати. У будь-яку хвилину ви могли піти звідти додому, якби захотіли. На законній підставі.
— Та я сам це знав, — сказав я.
— Тоді чого ж не пішли? Встали б і сказали б: «Я йду».
— Складне запитання, — трохи подумавши, відповів я. — Можливо, я сам себе карав.
— Ненормальна людина! — сказала вона, підпираючи щоки руками. Яке мовне багатство!
Ми сіли в «субару» й відправилися до Цудзідо. Сонце хилилося до заходу, й шосе спорожніло. Всю дорогу Юкі добувала із сумки касети і ставила їх одна за одною. Яка тільки музика не звучала в автомобілі! Від «Ехоdus» Боба Марлі до «Міster Robot» гурту «Styх». Від цікавої до нікудишньої. Такої самої, як краєвиди за вікном, що тяглися справа наліво й зникали один за одним. Юкі майже не відкривала рота і, зручно вмостившись на сидінні, слухала музику. З панелі приладів взяла мої темні окуляри, нап’яла їх на носа і в дорозі навіть скурила одну сигарету «Вірджинія Слімз». Я також мовчав, зосередивши увагу на керуванні. Старанно перемикаючи передачу, дивився вперед на шосейне полотно. Пильно стежив за кожним дорожнім знаком.
Іноді я подумки заздрив Юкі. У тому, що зараз їй тринадцять. Мабуть, усе на світі — і музику, і краєвиди, і людей — вона сприймає свіжо. Зовсім не так, як бачу це я. Колись і я таким був. Коли я мав тринадцять років, світ здавався мені набагато простішим. Зусилля неодмінно винагороджувалися, словам можна було вірити, а краса зберігала свою цінність. А проте у свої тринадцять я не почувався таким щасливим. Я любив самотність, вірив у себе, коли залишався сам, але, природно, здебільшого не мав такої нагоди. Загнаний у тісні рамки двох різновидів — родини та школи, я нервувався. Це був вік нервозності. І коли я закохався в дівчину, з цього, звісно, нічого доброго не вийшло. Бо я навіть не уявляв собі, що таке любов. Більше того, я навіть не наважувався як слід з дівчиною поговорити. Я вдався сором’язливий і незграбний. Намагався заперечувати цінності, які мені нав’язували вчителі та батьки, але не знаходив для цього потрібних слів. Хоч би що я робив, нічого в мене як слід не виходило. Я був прямою протилежністю Ґотанді, якому все вдавалося. Зате я мав свіжий погляд на світ. І це було
І чого це він тепер має мені заздрити?
Не розумію, хоч убий.
— Слухай, — озвався я до Юкі. — Ти не могла б мені розповісти про людину в овечій шкурі? Де ти її зустрічала? І звідки ти знаєш, що я з нею зустрічався?
Вона повернулася обличчям до мене, зняла темні окуляри й поклала їх на панель приладів. І злегка стенула плечима.
— Та спочатку ви мені дайте відповідь. Згода?
— Згода, — відповів я.
Якусь хвилину вона мугикала в унісон похмурому й сумному, як ранкове похмілля, Філу Колінзу, потім знову взяла з панелі темні окуляри і почала перемацувати їхню дужку.
— Ви пригадуєте, що ви сказали мені там, на Хоккайдо? Що я найвродливіша дівчина серед тих, з якими ви досі зустрічалися.
— Так, пригадую. Казав, — відповів я.
— І це правда? Чи, може, ви намагались піддобритися до мене? Скажіть, тільки чесно.
— Правда. Я не брехав, — підтвердив я.
— А скільком дівчатам ви призначали зустрічі досі?
— Я не рахував.
— Сотні дві?
— Навряд! — сказав я, засміявшись. — Я не настільки популярний серед жінок. Може, й популярний, але не настільки, так би мовити, локально… Популярність вузького масштабу, без широкого розмаху. Може, п’ятнадцять набереться.
— Так мало?
— Таке моє нещасне життя, — відповів я. — Похмуре, сире, обмежене…
— Локального характеру, — додала Юкі.
Я кивнув.
Вона ненадовго задумалася над таким життям. Але, здається, нічого не збагнула. Нічого не вдієш. Ще надто молода.
— Отже, п’ятнадцять, — сказала вона.
— Приблизно, — відповів я. І ще раз подумки озирнувся на свої тридцять чотири роки убогого життя. — Приблизно стільки. Щонайбільше двадцять.
— Двадцять? — розчаровано перепитала Юкі. — І що, серед них я — найвродливіша?
— Так, — підтвердив я.
— А, може, ви не зналися з вродливими дівчатами? — спитала вона. І прикурила другу сигарету. На перехресті завидніла постать поліцейського, а тому я відібрав в неї сигарету й викинув через вікно.
— Траплялися мені й дуже гарні дівчата, — сказав я. — Однак ти — найгарніша. Я не брешу. Я не впевнений, чи ти зрозумієш мої слова, але твоя краса якась особлива. Зовсім не така, як в інших. Тільки, будь ласка, перестань курити в машині. Бо ззовні видно і салон просмердиться. І, як я казав тобі раніше, якщо дівчина змалку забагато куритиме, то в дорослому віці матиме проблеми з нестійким менструальним циклом.
— Якась дурниця! — сказала Юкі.
— Розкажи мені про людину в овечій шкурі, — попросив я.
— Про Чоловіка-Вівцю?
— Звідки ти знаєш, що її так звати?
— Ви ж самі так казали. Недавно по телефону. Чоловік-Вівця.
— Справді?
— Ага, — відповіла Юкі.
На шосе утворилися затори, і перед кожним світлофором нам доводилося чекати, поки зелене світло зміниться двічі.
— Розкажи мені про Чоловіка-Вівцю. Де ти з ним зустрічалася?