Танго
Шрифт:
У дитинстві ця казка справила на нього велике враження. А коли виріс, то зрозумів, що все це — вигадка: хтось набрехав бабусі, а бабуся — йому. Але якщо добре вдуматись, то нема приповідки без правди. Як це казав брат Даниїл? Ага: в біблії — пророцтво. А що? Може, він і має рацію… Людство періодично загрузає в гріхах.
Так що ж тоді? Виходить, армагеддон уже бував. Хіба ж усесвітній потоп — не той самий армагеддон? Усе ж пішло прахом, бо світ загнив, засмердівся. Армагеддон — то свого роду дезинфекція. Коли на нозі гангрена, ногу втинають.
Сергій раптом засовавсь, і хмиз під ним затріщав.
Розділ 10
Роботи велися вже кілометрів за сорок від Малої Українки, й долати таку відстань щоранку не було ніякого сенсу. Ряжанка наказав збиратись у дорогу.
— А як же з людьми?
Це запитав Коляда. І цілком слушно. Самих членів експедиції недостатньо, щоб вести розвідку на повну силу.
Повертаючись увечері з роботи, Сергій перед самісіньким селом зупинив валку й оголосив, щоб завтра на об’єкт вийшло тільки п'ятеро. Решта одержать розрахунок сьогодні ж.
— Ось у нього, — показав він на Матвія Коляду.
Гроші одержали цього ж вечора всі. Вусаті малоукраїнці брали з рук Матвія зароблене, відходили на кілька кроків, сідали просто в пилюку й починали повільно й старанно лічити банкноти, слинячи пальні. Очі в кожного лячно блищали, були мов приворожені до яскравих кольорових папірців.
— Ну що, дядьки, орднунк? [2]
Коляді ніхто не відповідав. Люди немов чогось чекали, не поспішаючи розходитись. Коляда стенув плечима й подався до своєї квартири. Після тієї злощасної суботи Матвій більше не заглядав до «христосиків». Але за розчахнутим блискавкою дубом стояла похилена хатка, де його щовечора чекала чорнобрива вдовичка. Про це ніхто в експедиції не здогадувавсь. Коляда поводився дуже обережно. Казав хазяїнові, що в хаті душно, що на повітрі краще спати, виходив і городами пробирався до покаліченого дуба.
[2]
Орднунк — порядок (нім).
Коляда вмився й повечеряв. За ті гроші, які одержували від нього, господарі не знали, як йому й догодити. Певно ж, підривали од рота, але це Коляду не стосувалось. Він поклав ложку на стіл і смачно відригнувся.
— Ну, діду, піду спати. Бо завтра із сонечком у дорогу.
Дід Гомін, як завжди, для годиться «обурювався»:
— І що то молоде! В хаті не спиться! Ох-хо-хо… Воля твоя.
Матвій рипнув дверима й пірнув у пітьму…
Каганця не світили. «Вдовине щастя крадене: всім упоперек горла стоїть», — казала жінка, й Матвій охоче погоджувався з нею. В цій убогій хатині він, здавалося, відпочивав духом і тілом, розслаблював нерви. Та якось не на жарт перелякався. Молодичка розбудила його посеред ночі.
— Не скрегочи так зубами! Мені лячно…
Матвій сердито повернувся на другий бік, але сон пропав…
— Лячно — то піди до баби шептухи! Нехай тобі страх оділлє…
Жіночка пригорнулася до нього й примирливо заворкотала:
— Та ні, вже ні… А уві сні ти якийсь… — Вона помовчала й додала: — Комусь нахваляєшся,
— Не плещи язиком, дурна!
Знову мовчанка.
— А чого ти так свого начальника не любиш?
Матвій сіпнувся.
— А що? Уві сні щось таке?
— Та уві сні ж, а то коли: хіба я тебе вдень бачу?
— Не знаю. Може, приверзлося що.
Більше він не відповідав. Навіть раз чи двічі тихенько заскреготав зубами, аби переконати лякливу молодичку, Що спить. Оце то новина! Значить, уві сні він розмовляє… Нерви не ті стали…
Вдосвіта Матвій упевненим кроком ішов вивіреною стежкою назад. Ось-ось зійде сонце. Ну й життя собаче. Ні поспати, як люди сплять, ні попоїсти… Раптом аж сіпнувся й присів. Щось під ногами заверещало не своїм голосом:
— Рятуйте!..
Тьху ти! Людина… Коляда присвітив сірником — і вирячив очі. То був один з їхніх місцевих робітників.
— Ти що тут робиш?
Той підвівся.
— А ніц, пане… Лежу си смирненько… Нікому ніц…
Матвій обійшов його й подався до хати. От зараза!.. Побачили-таки…
У вікні вже блимав каганець. Баба Марта варила постояльцеві снідати. Коляда підступив до порога й зупинився. Біля призьби покотом лежало кілька селян. Небо швидко сіріло. Під повіткою, під стіжком, а то й просто під тином спало ще чоловік із десятеро. Двоє чи троє прокинулось і попідводило голови, інші спали, скрутившись від ранкового холоду кубличком.
— А що хіба? Ждемо отут…
— Чи не на роботу?
— Атож…
— То ж сказано, щоби п'ятеро приходило!
Ніхто не відповів. Од гомону дядьки попрокидалися й мовчки чухмарились. Дехто натоптував порепаним пальцем люльку, дехто одкашлював учорашню кіптяву й розкотисто харкав. Біля кожного лежали кирка й лопата, а також чималий клумак — мабуть, із харчами та одягом…
Під'їхавши до двору, Сергій узявся за голову. Куди ж стільки люду?
Але ніхто не погоджувався бути шостим. Дядьки вперто мовчали, не дивлячись один на одного. Роз'яснення ні до чого не довели. Тоді Коляда вибрав п'ятьох найдужчих і наймолодших.
— Ти, ти, ти, — хапав він їх за руку й відводив убік, — ти і ти. Баста! А ви гайда собі до бабів під боки.
Та коли рушили, слідом потягся увесь натовп.
— Послухайте, люди! Не можемо ми всіх узяти. Ні грошей стільки нема, та й води багато треба.
Передній селянин пробасив:
— Нам воду возитимуть з дому. Діти кіньми возитимуть.
— Та ми ж ітимем і йтимем далі!
— Ваше благородіє… нам на подушне песиків треба…
Яких то песиків? А, це вони, мабуть, гроші так називають. Песо…
— Не можемо стільки людей тримати!
Ззаду обізвався дідок, білий і зморшкуватий:
— А ми й той… за півціни. Песиків би трохи. Бо як поїдете, то тільки вас і бачили, Синку!..
Старий благально дивився то на Сергія, то на Буенавентуру. Індіянин не розумів, що вони говорять, бо розмовляли українською мовою, але добре знав, про що йдеться, — й винувато одвернувсь.
Дідок, підбадьорений нерішучістю «начальника, що править машиною», підійшов ближче й заходився рукавом сорочки обтирати із джипа пилюку.