Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма

Деревянко Константин Васильевич

Та еще слава… Каково же отношение автора к тем событиям?

Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла - червоніла. І день і ніч ґвалт, гармати; Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, а згадаєш - Серце усміхнеться.

Общий итог «гайдамаччини» положительный: сердце кобзаря улыбается.

Теперь не то - тяжко стало: А унуки? Їм байдуже, Панам жито сіють. Багато їх, а хто скаже, Де Гонти могила, Мученика

праведного Де похоронили? Де Залізняк, душа щира, Де опочиває? Тяжко! Важко! Кат панує, А їх не згадають.

В чем же причина тех рек крови?

Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти.

Сердце улыбалось, теперь болит. В сумме получается какая-то болезненная улыбка. Виноваты во всем католики (ксендзы, иезуиты, униаты). Но не поляки (хотя как отличить поляка от католика?).

В 1847 году написано обращение «Полякам»:

Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вільними ляхами… … Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай.

До унии и следующей за ней освободительной войны с Польшей украинцы жили под властью Речи Посполитой, а казачество мечтало попасть в реестр, чтобы быть частью «ясновельможного панства» и таким образом брататься «з вольними ляхами» за счет труда украинских холопов. Это и был тот «тихий рай», по которому тоскует наш герой.

Странное дело. Русские - тоже «старих слов'ян діти»;такие же православные, как и украинцы; никогда не навязывали им чужой веры; не было у них ни иезуитов, ни униатов. И тем не менее в стихах Тараса Шевченко не только выражения «друже, брате москалю», но и слова доброго о русских не найти.

Русские - это недоумки, которые даже солнцем недовольны (по словам ненавидящего их кобзаря):

Сини мої, гайдамаки ! Світ широкий, воля, - Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі. Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі? Сини мої! орли мої! Летіть в Україну, - Хоч і лихо зустрінеться, Так не на чужині. Там найдеться душа щира, Не дасть погибати, А тут…а тут…тяжко, діти! Коли пустять в хату, То, зустрівши, насміються, - Такі, бачте, люди: Все письменні, друковані, Сонце навіть гудять: «Не відтіля, - каже, - сходить, Та не так і світить; Отак, - каже, - було б треба…» Що маєш робити? Треба слухать, може, й справді Не так сонце сходить, Як письменні начитали… Розумні, та й годі! А що ж на вас вони скажуть? Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Та й кинуть під лаву.

Русские, наверное, рассказывали ему про Коперника и гелиоцентрическую систему. А он не поверил. Но мы видели, что есть и украинцы, у которых многие «подвиги» гайдамаков ничего, кроме отвращения, не вызывают. Однако кобзарю они не указ. Он советуется ни больше ни меньше, как с самой Украиной:

А

ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову… Порадимось, посумуємо, Поки сонце встане: Поки твої малі діти На ворога стануть.

А иначе

За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра? …заснула Вкраїна… … в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила… Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне, І вицидять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!! …Нехай гинуть У ворога діти… (1844)

Желать смерти не только врагам, но и их детям… И это писал христианин? Вместо «возлюбите врагов своих «- «уничтожайте врагов своих вместе с детьми.» Такое было у него «христианство.»

У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує… …А той нишком у куточку гострить ніж на брата. (1844)

Последние слова, судя по всему, автобиографичны. Без устали внушает он землякам:

…вражою злою кров'ю волю окропіте…

Кто были эти враги - мы уже видели. Впрочем, и среди земляков многие достойны истребления:

А у селах у веселих І люди веселі. Воно б, може, так і сталось, Якби не осталось Сліду панського в Украйні. (1848)

Ну и не осталось. Давно уже не осталось. А где же они, веселые люди в веселых селах? Вопрос, конечно, риторический, ибо отвечать некому. У Шевченко же сомнений не было: истребление помещиков - это благо. Поэтому все сцены кровавых расправ у него звучат мажорно:

Пани до одного спеклись, Неначе добрі поросята, Згоріли білії палати… (1848) Ой не п'ється горілочка, Не п'ються й меди. Не будете шинкувати, Прокляті жиди. Ой не п'ється теє пиво, А я буду пить. Не дам же я вражим ляхам В Україні жить… …Подивися, що той Швачка У Фастові діє! Добре діє! У Фастові, У славному місті, Покотилось ляхів, жидів Не сто і не двісті, А тисячі. А майдани Кров почервонила… …Має погуляти… …Потоптати жидівського й шляхетського трупу. (1848)

«Добре діє!» Наверное, потому что «добродій»…

А потім ніж - і потекла Свиняча кров, як та смола, З печінок ваших поросячих. (1849)

Вот задушевная поэтическая сцена: один солдат жалуется другому на обидчика-помещика. В конце говорит: «А знаєш, його до нас перевели із армії…» И слышит в ответ: «Так что же? Ну, вот теперь и приколи!» Какую же еще сцену мог воссоздать первый украинский приколист Тарас Шевченко?

Или еще образец гражданской лирики. Оказывается, у товарища маузера был предок: