Тарасові шляхи
Шрифт:
Брюллова гнітила ця атмосфера, він весь час згадував Італію, де і дихав і працював вільно.
«Коли їм важко, то що ж робити моєму Тарасові? Де ж це він і де його хазяїн?»
На щастя, Сошенкові стрівся знайомий—механік сцени. Карташов.
– Добрий день, — привітався до нього Сошенко, — чи не бачили ви випадково майстра Ширяєва?
– Оце тільки його хлопець-рисувальник до мене забігав, — відповів Карташов.
– Який хлопець? — зацікавився Сошенко.
– Та у нього працює, Тарас Шевченко. Хороший хлоп'яга, талановитий, він усі малюнки Ширяєву
– Талановитий, ви кажете?
– Дуже.
– Я ж задля нього й прийшов, — зрадів Сошенко,— я хочу поговорити про нього з Ширяєвим.
– Поговоріть, тільки навряд чи вийде що. Поки театр не закінчать, йому й дихнути ніколи.
– А все-таки я спробую.
– Ну, що ж, щасти вам, я тільки радий за хлопця буду, він путящий.
Ніхто з товаришів до того і підозри не мав, що лагідний, скромний, непомітний Іван Максимович Сошенко може виявити стільки наполегливості, упертості і навіть дипломатії.
Побачивши суворе обличчя Ширяєва, яке ніяк не сприяло люб'язній розмові, Іван Сошенко раптом зробив найприємнішу усмішку.
– Нарешті я вас бачу,— промовив він.— Я вже стільки начуваний про вас, а тепер я просто захоплений вашою живописною працею. Дозвольте познайомитися — художник Сошенко.
Ширяєв скоса, з-під насуплених брів, поглянув на художника. Але чиє кам'яне серце не зворушать похвали і лестощі, і що можна було мати проти цього люб'язного молодого художника?
На його прохання Ширяєв охоче повів показати вже розписані, золотом плафони.
– Чудесно виконані малюнки! — вже цілком щиро хвалив Сошенко. Адже він знав, хто автор цих малюнків.— Я чув, у вас є прекрасний рисувальник.
Ширяєв підозріло покосився на художника.
– Непоганий, — промимрив він крізь зуби.
– Та всіх їх треба в руках тримати.
– Я б хотів, щоб ви дозволили йому інколи приходити до мене,— вів далі художник.
– Він учень, кріпак, хай знає своє місце! — одрубав хазяїн. — Навіщо його балувати?
– Але й вам, вашій артілі, було б корисніше, коли б він підучився, і я теж, може, став би вам у пригоді. Я з великою охотою зробив би ваш портрет і портрет вашої дружини.
– Що ж, — тепліше вже промовив Ширяєв.
– Коли є охота повозитися з цим хлопцем — повозіться. Тільки до кінця цього підряду і мови бути не може.
– Ну, звичайно, звичайно! — задоволений хоча б частковою перемогою, закивав головою художник.— Я сам розумію, що тепер у вас роботи по горло. Але умова - після відкриття театру - я у вас в гостях.
– Прошу ласкаво!
– з кривою усмішкою мовив Ширяєв. йому і лестило знайомство ще з одним художником-«академістом» і не дуже подобалася його зацікавленість Тарасом.
Оркестр закінчував репетирувати увертюру. Найкращі співачки — Степанова і Воробйова, виконавиці ролей Анто-ніди і Вані, — закутавши горло, стояли в кутку сцени, чекаючи своїх виходів. У другому кутку балетмейстер Тітюс, учень знаменитого Дідло, щось гаряче і сердито пояснював кордебалету — ученицям
«У кожного своє», подумав Сошенко і раптом побачив десь під стелею свого Тараса.
Тарас під самісінькою банею вимальовував якийсь візерунок, увесь захопившися роботою і мугикаючи собі під ніс — цього, звичайно, не чув Сошенко — щось у такт тій музиці, яка линула знизу.
– Нічого, вода камінь точить! — усміхнувся Сошенко. — А я не відступлюся. Треба його малюнки показати Великому Карлу і розповісти про нього Жуковському. Це твій обов'язок, Іване! — сказав він сам до себе, ніби підтримуючи себе в цьому рішенні.
ДРУЗІ З ОЛІМПУ
– Браво! Браво!
– Бравіссімо!
Увесь театр збожеволів. Особливо молодь. Особливо верхні яруси і райок. Там уже публіка не стримувала себе так, як пишно вбрані пані і панянки, які сиділи в партері і ложах бельетажа.
Від дії до дії це загальне захоплення новою оперою все підвищувалося. Останнім часом панувала мода на італійську музику. Петербург захворів на справжню італоманію. А тут зі сцени лунали рідні російські наспіви, полонило всіх чудесне контральто Воробйової, яка зворушливо виконувала партію сироти Вані. Всі актори — і солісти, і хористи — не тільки співали, а грали, як ніколи. У четвертому акті хористи так напали на Сусаніна-Петрова, що порвали на ньому сорочку. А остання дія - загальне торжество народу в Кремлі - вразила навіть найспокушеніших любителів музики. Це була не просто насолода. Вся музика будила найглибше і найцінніше в серці кожного - любов до батьківщини.
У ложі, що її з великими труднощами зумів дістати в останні дні меткий на такі справи Аполлон Мокрицький, зібралися молоді художники із своїм улюбленим Карлом Великим на чолі.
— Я ж казав, я ж казав, що треба обов'язково піти!— переможно казав Аполлон.
— Ну, ви маєте рацію, Аполлоне Бельведерський,— засміявся Карл Павлович. — Я справді був переконаний, що Глінка здатний лише на романси, і я дуже радий за нього, за його успіх. Врешті я радий за всіх нас. Це справжня перша російська опера. Дурна пані Нессельродиха сказала, що це «la musique des cochers», — «кучерська музика», а подивіться, в якому захваті всі.
– Гляньте, гляньте, Карле Павловичу, — мало не схопився з місця Аполлон, — он Пушкін!
– Де він? От кого люблю і поважаю всім серцем!
– А он в партері, в одинадцятому ряду, коло проходу, в кріслі! Бачите, як аплодує! Ні, сьогодні просто свято, і театр особливо нарядний, урочистий. Це добре, що відкрили театр після ремонту саме цією оперою.
– Між іншим, Карле Павловичу,— вставив Сошенко,— хоча я в такому ж захопленні від цієї чудесної музики і всієї постави, як і всі, проте мені хочеться звернути увагу вашу на нові плафони. Майже всі малюнки зробив мій протеже Тарас під керівництвом архітектора театру Кавоса. Той самісінький Тарас, малюнки якого я вам показував.