Тарасові шляхи
Шрифт:
– Нехай буде й так!
Тоді вже тато наказав вийняти рушники й хустку, і Катруся перев'язала ними старостів і молодого, того самого парубка, що вже з весни заглядався на Катрусю. А ввечері зібралася молодь потанцювати.
Після сватання пішли клопітні дні: і змовини про подарунки, і коровай, і дівич-вечір.
Бгати коровай закликала Маламужиха. Вона бігала від хати до хати і запрошувала гостей:
– Доброго вам здоров'ячка, просимо на хліб, на сіль та й на коровай.
Багато жінок посходилося коровай пекти та прикрашати.
На дівич-вечір
Мар'яни не було. І сумно всім, що й Мар'яни немає й що Катрусю виряджають, хоч недалеко—в сусіднє село—та вже стане вона молодицею, хтозна, як їй буде там, у чужій родині. Одягли її так само, як на панську гулянку, тільки, багато-багато кісників вплели і співали сумно:
– Ой, чи будеш, Катрусенько, жалкувати, Як ітимуть подружечки та гуляти, Будуть тебе, молодую, викликати:
– А чи дома Катрусенька, чи немає, Нехай іде на вулицю, погуляє...
Співали і звивали «вильце»—вирізали з вишні гілочку, обв'язали її червоною стьожкою. Так уже хотілося Тарасові чимсь Катрусі прислужитися — сам він наламав калини і бруслини, а дівчата заквітчали червоними і рожевими, ніби з воску зробленими ягодами вильце молодій і увіткнули його у весільний хліб.
– Хай же їм так гарно живеться, як це вильце гарно в'ється,—сказала старша дружка Ганна.
Та найцікавіше було, як у церкву виряджали. Одна з дівчат-світилок понесла весільну свічку, а друга мусила старий меч предківський нести, і дід урочисто виніс великий ніж.
– Це «свячений», гайдамацький,—сказав він, і з особливою повагою заквітчали його дівчата й понесли поперед, молодої...
Увечері гуляли... Підпили добренько. Весела свашка Маламужиха співала:
– Ой, на горі Катрусенька жито жне І серпа у руки не бере, А за нею, молодою, густий сніп, Чотири дяки, а п'ятий піп, Звінчана Катрусенька за сім кіп...
Співали свати і дружки. Душно було в хаті. І дід підпив—тупотів на місці й бурмотів:
– На городі пастернак, пастернак. Чи я ж тобі не козак, не козак!..
І раптом Тарас глянув на сестру. Зустрілися вони очища, і стало йому сумно-сумно... Ніби Катруся сказала: «Як же ти без мене будеш, приблудо?»
І Тарас думав: «Як же в хаті буде без Катрусі?»
СМЕРТЬ МАТЕРІ
– Со святими упокой рабу божу Катерину, іде же нєсть болєзні, печалі, ні воздиханія,—виспівує дяк і пускає зизе око аж під лоба, і косиця, схожа більше на оселедець, ніж на звичайну дяківську косу, труситься в такт. І за цим приспівом щоразу жінки починають голосити ще дужче. Тато іде сірий, зігнутий і не відриває очей від труни. Тарас іде за руку з Яринкою, а за Яринчину спідницю тримається сліпа Марійка. Микита веде Йосипа. У труні лежить мати, така спокійна-спокійна, з поважним, як у свято, обличчям—тільки обличчя зовсім жовте, ніби з воску. Майже все літо конала, бідна, та хіба ж лановий на те зважав? І жала, і в'язала, як завжди, а вже як обмолотились—доходилися її ноги, доробилися руки, — лягла на покуті і не встала. Не віриться Тарасові—невже матінка не
– Іде же нєсть болєзні, печалі,—виводить дяк і трясе косою, як оселедцем.
«А чому тут і болєзні і печалі?—думає Тарас.—А там десь не буде; так там же матінка одна, без нас...» Яринка теж захлинається від сліз.
– Мамонько, мамонько...—шепоче вона, але не розуміє ще як слід, що сталося. От тільки, коли довезли труну до вбогого кладовища, і піп прочитав останню молитву, і труну почали спускати на двох білих сувоях полотна в мо-гилу, діти заплакали від страху.
— Не кидайте туди маму! Не кидайте! — закричала Яринка і схопила дядька, що спускав труну, за руку.
– Бідна моя сиротиночка!—заголосила Маламужиха, відтягаючи Яринку.
Тарас брудними рученятами витирав сльози і розвів чорні смуги по всьому обличчю.
Почали кидати землю на маму, і виріс горбик, виросла ще могилка.
Григор глянув на дітвору —одно одного менше, згрудилися коло нього.
– Отака дрібнота та без матері! — зітхнула Маламужиха і почала роздавати коливо людям за упокій душі.
МАЧУХА
Став уже Тарас «скорописцем» — виводив криві літери на дошці, як тут на село прийшов справжній дяк, і довелося Совгиреві зібрати свою мізерію в торбу, взяти палицю в руки і помандрувати кудись в інше місце шукати собі нову паству.
Та що вже звикли хлопці і до «субіток» і до суворих звичаїв шкільного життя, але такого гіркого п'яниці, як новий дяк, і вони не витримали. Забрав і Тарас свою зброю— таблицю, перо й каламар — та й утік за всіма додому.
Дома завжди були злидні такі, що й миші не заводилися, та була материнська ласка, була Катруся, і малим весело було дивитися на світ. А як поїхала Катруся, поховали матінку, і хата—як страшна темна пустка. Бігає обідрана малеча. Сказано—як батько вмре, то це ще півсироти, а як мати, то вже ціла сирота.
Зустріла Маламужиха, як ішла на ставок білизну прати, батька.
– Доброго здоров'я вам, Григоре Івановичу,—вклонилася.—Дивлюсь оце на вас, Григоре Івановичу, і серце на шматки крається, як ото ви з дітьми малими. Бідна, бідна Катерина, хай їй, сердешній, земля пером,—коли б ото встала та на діток своїх глянула, вдруге б умерла, їй же богу, вдруге б умерла.
– Воно й справді важко,—зітхнув Грицько Шевченко.
– Не інакше, як вам женитися треба, та добру жінку взяти, щоб і за дітьми доглянула і за хатою, — сказала напрямки Маламужиха.
– Хто ж за мене й піде!—усміхнувся гірко Григор.— Хоч і не старий я ще, та дітей —як тих курчат.
Але вже й сам він думав про це—була б жінка, приголубила б, помила б дітей. І самому без вірного друга—велика туга. Може б не так важко було вік доживати, а він же ще й не малий, той вік.
Тільки, справді, хто б і пішов за вдівця?
Та вже як Маламужиха за справу взялася, щось із того завжди вийде: На другому кутку в селі жила вдова, не стара ще, тільки то біда, що і в неї тройко дітей.