ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— У суді були?
— Був. Ті відфутболили до місцевої автоінспекції. А там мовчать, мовляв, «нічого не знаємо, нікого не пригадуємо».
— Сам Парамонов нічого про це не повідомив? Нікому ні слова.
— Що він тут робив?
— Був механіком гаража. Чудовий, треба сказати, механік. Поставив на «Волгу» Зотова карбюратор «Фіата» — тепер літає, неначе супутник, пошепки дає півтораста кілометрів.
— Як? — здивувався Славін. — Чому пошепки?
— Тихо, без натуги.
— Гарно сказано — «пошепки», — згодився Славін, —
— Є тут один цікавий персонаж. Джон Глебб, комерсант, так би мовити. З ним досить часто зустрічається Зотов.
— Хто?
— Андрій Андрійович Зотов, інженер-корабел, я вже казав вам про нього. Я його попереджав, що Глебб, можливо, зв'язаний із службами, а він тільки покепкував: «У вас така робота — в кожному бачити црушника».
— Правильно покепкував. А що він за людина? Претензій до нього у вас нема?
— Нема. Рубає з плеча, лається, але я певен — чесний.
— Лається? А чого ж він лається?
— Та всі ми лаємося — тільки один тихше, а другий голосніше: і нехлюйство наше, і перестраховка, і ледарство, і роздуті штати, і бюрократизм.
— Правдолюб? — згадавши Дмитра Степанова, посміхнувся Славін.
— Ви вкладаєте в це слово негативний зміст?
— А можна? — здивувався Славін. — До речі, хто стежить за тим, щоб вчасно надходили поставки до Нагонії?
— Зотов. Тут, у Луїсбурзі, наші судна, йдучи до Нагонії, запасаються на весь рейс: там же нічого немає, порти колонізатори практично демонтували.
— Він давно тут?
— Третій рік. Уже сім місяців живе один. Дружина повернулася до Москви. Недавно він сам літав до Москви.
— Вона що, не витримала тутешнього клімату?
— Ні, не в цьому справа… Щось у них зламалося, здається.
— Як би встановити, яким рейсом повернувся Зотов?
— Дуже просто. Два рейси на тиждень, п'ятниця й вівторок…
— А чому не вівторок і п'ятниця? — спитав Славін. Він любив тести, це допомагало йому збагнути реакцію співбесідника: декому втокмачуєш цілу годину, а він — як деревина, а на іншого тільки глянеш, і по очах видно — все зрозумів.
— Тому що п'ятниця — зручніша для відліку, — відповів Дулов, — за нею йдуть дні відпочинку.
— Тенісні корти, до речі, у вас є?
— В «Хілтоні».
— А де ж там? Я щось не помітив.
— У підвалі. Там кондиціонер, чудове покриття.
— Ви граєте?
— Вболіваю.
— За кого?
— Зараз за польського консула, а раніш вболівав за дружину Зотова — вона грала майстерно.
— Скажіть, а Зотов давно зустрічається з Глеббом?
— Давно. Вони познайомилися місяців через три після приїзду Зотова. Мабуть, років два з половиною, не менше. Глебб не пропускає жодного нашого прийому, його в нас чимало людей знає.
— Зотов розмовляє по-англійськи?
— І
— Він вам подобається, — мимохіть зауважив Славін.
Дулов зрозумів, що мова про Зотова зайшла не просто, і він, все-таки відкинувши, наче той щиглик, голову, втупився в Славіна очима-намистинками й відповів:
— Так, він мені подобається.
— Добре, що ви не сказали: «У нас до нього немає претензій», молодець. Зотов п'є?
— Ні, але він уміє пити.
— Тобто п'є? — повторив Славін.
— Ні. Він уміє пити, — вперто повторив Дулов. — Він може багато випити, але ніколи не буває п'яний. Звичайно, він не якийсь там тишко, я можу судити лише з того, як він п'є на прийомах.
— Ще не завів коханки після того, як поїхала дружина?
— Я думаю, вас неправильно про нього інформували, Віталію Всеволодовичу.
— А мене про нього тільки ви й інформували, Ігоре. Я нічого про Зотова досі не знав. Як він проводить дозвілля?
— Їздить по країні. Зібрав цікаву бібліотеку.
— Наші книжки тут легко купити?
— Тепер — нелегко. Всі вже знають, що в Москві хорошої книжки не добудеш, тому й купують тут. У нього багато книжок про мистецтво й про тутешній живопис.
— Музей, до речі, працює? Книги про живопис Африки купити можна?
— Музею немає. Книги про художників Африки видають у Парижі та в Лондоні. Може, ви хочете поговорити з ним?
— Неодмінно поговорю. Тільки не зразу, гаразд?
— Звичайно, вам видніше, Віталію Всеволодовичу.
— Тепер ось що, Ігоре… Ніхто з ваших не зустрічав у «Хілтоні» російських емігрантів? Може, до них хто-небудь звертався — ну там горілка, пластинки, сувеніри…
— У «Хілтоні», Віталію Всеволодовичу, білих працює лише чоловік шість, решта — африканці. Бармен, знаю, білий, француз. Його звуть Жакоб, шпигун, сучий син, усім служить, надзвичайно привабливий хлопець, крім нього, є ще білий метрдотель, Ліндон Уїльямс… Більше нікого не знаю…
— Ви з Глеббом вітаєтеся на прийомах?
— Звичайно.
— Коли в нас передбачається коктейль чи прийом?
— У суботу.
— Слід було б простежити, щоб Глеббу надіслали запрошення.
— Добре. Ви про це попросите?
— Навіщо? Я приїхав, бо згадав старину: на фронті був воєнкором… Ви вже самі про це потурбуйтесь, гаразд? І познайомте мене з Глеббом.
— Але ж він знає, хто я.
— Ну то й що? Чудово.
— Воно, звісно, чудово, тільки він може здогадатися про вашу нинішню професію. Зчинять галас у пресі…
— Нехай не лізуть до наших людей — чи вдома, чи тут, за кордоном, — мені тоді не треба буде сюди приїздити, — твердо сказав Славін. — Вони ж починають перші, вони — підкрадаються до тих проблем, які входять у прерогативу державної безпеки. Нехай не лізуть до наших, — повторив Славін, — ми тоді сидітимемо собі в Москві.