Татарський острів

Лысенко Василий Александрович

Знову припустився дощ, лунко застукотів по кабіні, густо зарясніли бульбашки на калюжах. Молодий есесівець і Клейст пішли вздовж колони й зникли за поворотом.

Водій перестав грати, висунувся з кабіни, запросив Юрка:

— Іди в кабіну, чого даремно мокнути під такою зливою.

Юрко зайшов в кабіну, сів на широке, пругке сидіння, подякував.

— Ох і дощ! — дивувався водій. — Справжній потоп! Добре, що тут пісок, бо під Києвом чорнозем — ледве вибралися, не дорога, а магніт.

Шофер знову заходився грати на губній гармошці, а Юрко мовчки дивився в залите водою скло і водночас

думав. Хто цей Клейст? Що йому потрібно? Якої допомоги чекає цей фашист від нього? Втікач з Бобрового острова, якого пощастило врятувати в плавнях, розповідав про есесівця-хіміка доктора Клейста, який випробовував на полонених якісь отруйні речовини. Тільки того Клейста вбили повсталі полонені. А може, лише поранили, він лишився живим і тепер їде на Татарський острів? Мабуть, так воно й є. Жаль, що полонені випустили з рук цього фашиста. Цікаво, що есесівці роблять на острові? Може, знову випробовують на людях отруйні речовини? Недавно через село німці гнали колону полонених. І вели їх на Татарський острів…

Нарешті до «опеля» підійшли троє — Ремер, Клейст і високий незнайомець з рум'яним, випещеним лицем. На його мундирі поблискував новенький залізний хрест. Всі вони мовчки сіли на заднє сидіння, й одразу від машини до машини пролунала команда:

— Рушай!

Натужно запрацював мотор, і машина, важко зрушивши з місця, поволі попливла по залитій водою розгрузлій дорозі. Молодий есесівець догідливо звернувся до Клейста:

— Гер Клейст, ви зараз можете про все дізнатися від нашого провідника. І ми найближчим часом виконаємо доручення вашої матері.

Клейст одягнув чорні рогові окуляри, запитав Юрка:

— Ти знаєш, де є Бобровий острів?

— Так, гер Клейст! На протилежному березі Прип'яті, неподалік села Катеринівки.

— Так, так, — закивав головою Клейст, — там дійсно є село Катеринівка. Ти давно був на цьому острові?

— Давно, гер Клейст, ще до війни. Їздив туди, щоб подивитися на боброві хатки. Там є велике озеро, і бобри будують на ньому свої оселі.

— Як далеко той острів від вашого села? — розпитував Клейст. — І як краще проїхати до тієї місцевості?

— Човном, — відповів Юрко. — Годин за дві можна добратися, а машиною треба робити чималий гак.

— Ти зможеш повезти нас човном на острів? — запитав Клейст. — І чи немає в тих місцях бандитів?

— Не знаю, гер Клейст, — відповів Юрко, — у плавнях зараз немає нікого. Не думаю, щоб хтось лишився й на Бобровому острові. Але бандити можуть з'явитися скрізь, і треба бути дуже обережним.

— Так, — погодився Клейст, — ти міркуєш логічно, і це робить тобі честь. Поміркованість у твої роки — ознака розуму.

Клейст дістав з кишені пачку сигарет, пригостив водія, есесівця, мовчазного німця, запитав Юрка, чи він не палить, а коли той відмовився, похвалив його за відмову, сказавши, що палити взагалі нікому не варто…

Клейст швидко докурив сигарету і викинув її крізь прочинене бічне скло:

— Я хочу поїхати на острів і покласти там букет квітів з нашого саду. Нещодавно на острові загинув мій старший брат Карл… Він дуже любив троянди. І я привіз вирощені ним квіти на місце його загибелі. Це воля моєї матері.

— За яких обставин загинув ваш брат? — запитав мовчазний

німець. — Невже, маючи таку охорону, став жертвою бандитів?

— Ні, гер Шредер, — відповів Клейст, — брат став жертвою свого милосердя, — його вбили полонені, які будували лабораторію й використовувалися для інших робіт… Він був гарним сином і чудовим хіміком. Рейх втратив видатного вченого…

— Висловлюю своє співчуття, гер Клейст, — якимось байдужим голосом промовив німець. — Ваш брат дійсно був відомим хіміком, і на нього чекало велике майбутнє. Дуже жаль, коли вчений мусить одягати на себе солдатський мундир і гинути від ворожої кулі.

— Ми всі — солдати фюрера, — озвався Клейст, — і мусимо чесно виконати свій обов'язок перед рейхом. Нині на нас покладається велика надія. Ми, вчені, створюємо сьогодні нову зброю — зброю відплати! Я певен, що «білий дракон» стане в неабиякій пригоді вермахту. І тут дуже багато залежить від нас — хіміків.

Клейст знову дістав сигарету, закурив.

— Так, мій брат до кінця виконав свій обов'язок перед фюрером. Ці слова повністю стосуються і вашого брата Конрада Шредера, який теж загинув на бойовому посту. Сьогодні рейх втрачає своїх найкращих синів. Ми продовжимо їх справу. Нова зброя буде створена і нещадно впаде на голови росіян. Один лише «циклон» вже знищив кілька мільйонів наших ворогів.

Шредер байдуже курив сигарету і нічого не відповів на слова Клейста, ніби не чув їх чи просто не хотів чути. Відкривши бічне скло, він випускав кільця диму й мовчки дивився, як вони танули під дрібним густим дощем.

Машина виповзла за село, поволі рухалася польовою дорогою, і Юрко прикипів поглядом до вітрового скла, намагаючись своєчасно помітити Кузьму Карпухна.

— Тут треба повертати праворуч, — сказав шоферові, — бо інакше ми потрапимо в непрохідне болото.

Водій слухняно повернув праворуч, і машина важко, як велетенська неповоротка черепаха, поповзла на високий піщаний косогір.

— Солдати падають, — знову заговорив Клейст, — і на їх місце стають нові вояки. Ми продовжимо справу полеглих. Я вітаю вас, гер Шредер, з високою нагородою, яку вам особисто вручив фюрер. Це велика, надзвичайно велика честь!

— Дякую, гер Клейст, — відповів Шредер. — Фюрер дійсно покладає на хіміків неабиякі надії.

— І ми повинні бути гідними високої довіри фюрера, — вигукнув Клейст, — ми виконаємо його сподівання. Я в захопленні від винаходу вашого брата, гер Шредер! Подібні винаходи трапляються раз у сто років. Перші випробування дали чудові результати.

Клейст важко зітхнув, сказав розгнівано:

— Але водночас допущені й певні помилки. Не варто було залучати до будівництва лабораторії полонених росіян, ні на крок не підпускати їх до нової зброї. Я вважаю, що на нашому будівництві не повинно бути жодного росіянина. — Й, повернувшись до Ремера, додав: — І жодної росіянки!

Ремер насмішкувато зиркнув на Клейста, знизав плечима:

— Гер оберст фон Зейдель дотримується дещо іншого погляду. Я особисто був присутній при розмові, коли він наказав привезти на будівництво місцевих дівчаток. Наказ оберста виконано. І це правильно. Хто буде прати білизну солдатам, прибирати приміщення, працювати на кухні?