Татарський острів

Лысенко Василий Александрович

Коваленко повернувся до лейтенанта, мовив підбадьорливо:

— Прошу вас, Іване Петровичу!

Лейтенант не кваплячись взяв свої папери й підійшов до столу, що стояв ближче до каміна.

— Я мушу визнати, — почав він голосно, — що в нашому загоні діє ворожа агентура. Лише за нинішній місяць знешкоджено п'ять агентів. Нам важко протистояти підступному і досвідченому ворогу. Три дні тому ми викрили шпигуна, який мав завдання отруїти партизанську кухню. І перш за все він мав намір отруїти страву, приготовану для дітей. Фашисти намагаються убити нас фізично й морально, зламати нашу волю до боротьби. Нам тяжко…

— Товаришу Вершина! — перебив лейтенанта майор Нікітін. — На війні всім тяжко.

Нас цікавлять обставини загибелі групи Максима. Як трапилося, що розвідники потрапили в засідку? Хто їх видав фашистам? Звідки гітлерівці дізналися про місце їх висадки? Адже про нього знали лише окремі люди. Знали про неї й ви, товаришу лейтенант. Далі. Як фашисти дізналися про вимушену посадку нашого літака? Хто їх повідомив про місцезнаходження «дугласа»? Чи можете ви, керівник партизанської розвідки, дати якусь конкретну відповідь на ці запитання?

— На жаль, — винувато відповів Вершина, — я неспроможний відповісти на ці ваші запитання, як не може дати відповіді на них і командир загону.

— Зараз іде мова про вас, — знову перебив лейтенанта Нікітін, — про діяльність командира поговоримо пізніше.

— Я вважаю, — мовив Вершина, — гітлерівцям пощастило розшифрувати радіограми Центру, з них їм стало відомо місце приземлення групи Максима.

— Не могли гітлерівці розшифрувати наші радіограми, — заперечив Нікітін. — Чому ж вони не оточили нашу групу? Тут, мабуть, треба шукати іншу причину, інше джерело. І знайти їх повинні були ви, товаришу лейтенант. Проте ви не зуміли виконати своє завдання.

— Мені просто не під силу вирішувати подібні питання, — ображено зронив Вершина. — Ворожа агентура діє, а я не можу натрапити на її слід.

— Отже, товаришу лейтенант, ви розписуєтеся в своїй безпорадності, — холодно зауважив майор, — Про це й треба відверто говорити. Ми люди військові і мусимо називати речі своїми іменами. Центр незадоволений вашою роботою.

Вершина зібрав папери, сказав ображено:

— Я ніколи не тримався за посади, чесно виконував свої обов'язки. Намагаюся чесно виконувати їх і зараз. Але є речі, які мені просто не під силу! Я прошу дати мені інше завдання, направити в бій рядовим бійцем.

Командир загону постукав олівцем по графину, зауважив примирливо:

— Давайте, товариші, не будемо відволікатися від основного питання. Непотрібні нам і зайві емоції. Продовжуйте, Іване Петровичу!

Доповідач прокашлявся, знайшов потрібний аркуш і став читати свою доповідь далі:

— І все ж, незважаючи на значні труднощі, ми зуміли завдати відчутних ударів по окупантах, по ворожій розвідці. Уже в перші місяці фашистської окупації було направлено групу підпільників на ворожий аеродром. Їй пощастило поставити п'ять мін на важких бомбардувальниках, які здійснювали нальоти на Москву. Підпільники зняли план аеродрому, ангарів, складів боєприпасів. І цей важливий об'єкт був знищений нашою авіацією. Підпільною групою керувала моя донька — Люся. Вона чесно виконала своє завдання. Моя донька, її подруги винесли нелюдські катування і ніхто з них не став зрадником. Згадую про це тому, що це наша перша успішна операція. Завдяки діям партизанської розвідки, — продовжував лейтенант, — нам пощастило повністю знешкодити випускників шпигунської школи «Вольф» у селі Жовтневому. Я вважаю, що це була просто блискуча операція, здійснена нами разом з київськими підпільниками. Далі. Нам стали відомими точні адреси й інших подібних шкіл. І не лише їх адреси! Але про це я скажу пізніше. Значним нашим успіхом є й та обставина, що нам пощастило підготувати вивезення на аеродром всіх диверсантів однією групою, хоча спершу були наміри вивозити їх по чотири-п'ять чоловік. Найбільшим же нашим успіхом, товариші, є завербування нами керівника всіх шпигунсько-диверсійних шкіл на території

окупованої України бригаденфюрера військ СС фон Лау. Завдяки цьому ми одержали ряд важливих повідомлень. Фашистський генерал і надалі обіцяє передавати нам таємну інформацію, звичайно, за належну винагороду. І нам потрібна валюта. Кошти, одержані з Центру, вже повністю використані. Нещодавно ми передали фон Лау десять тисяч золотих карбованців.

Лейтенант звернувся до майора Нікітіна:

— Нам, Петре Федоровичу, потрібне золото. Інформацію генерала фон Лау необхідно оплачувати, і оплачувати своєчасно.

— Скільки ж вам його потрібно? — поцікавився майор.

— Хоча б ще сто тисяч карбованців!

— Надто багато вимагаєте, — незадоволено зауважив Нікітін, — дуже дорого коштує ваш генерал! Валюту необхідно витрачати ощадливо.

— Ми й витрачаємо її ощадливо, — відповів лейтенант. — Я вам особисто доповідав про витрачені суми. Мною підготовлено докладний звіт про кожний витрачений карбованець. Лише за наказ вивезти вихованців школи «Вольф» на аеродром всією групою довелося заплатити фон Лау тридцять тисяч золотих карбованців.

— Багато! — роздратовано кинув майор.

— А я вважаю — ні, Петре Федоровичу, — заперечив Вершина. — Ми знищили близько ста п'ятдесяти диверсантів, яких фашисти збиралися закинути в тил нашій армії. Що якби лише один з цих диверсантів підірвав наш ешелон з літаками або танками, висадив у повітря міст, вчинив диверсію на оборонному заводі? У яку б копієчку обійшлася державі подібна диверсія?

Майор Нікітін промовчав.

Лейтенант дістав з кишені записник і продовжив:

— Ви, Петре Федоровичу, вимагаєте від нас ощадливого витрачання коштів. Але й генерал фон Лау вимагає золото за свою надзвичайно цінну інформацію. Зараз на Україні СД відкрило кілька нових шпигунсько-диверсійних шкіл. Нові школи створює й абвер. Нам відомі ці школи, відоме й їх місцезнаходження. Генерал обіцяє передати нам копії всіх особистих справ диверсантів та шпигунів, вручити їх фото, повідомити, де й коли їх будуть закидати в наш тил.

— Обіцянки цяцянки, а користі з них — мало! — недовірливо зауважив майор.

— Генерал завжди дотримує свого слова, — мовив лейтенант, — але за кожну особову справу вимагає від нас сто карбованців золотом. І я вважаю, що це скромна ціна.

— Він що, хоче стати мільйонером за наш рахунок? — вигукнув Нікітін.

— До всього Лау повідомив нам кілька надзвичайно важливих таємниць. За них ми теж змушені були платити золотом, — продовжував лейтенант.

— Про які ж таємниці він повідомив? — поцікавився майор.

Вершина відповів:

— На Татарський острів повинна прибути нова, могутня зброя. Її мають використати проти партизан і місцевих жителів.

— Що ж це за зброя?

— Генерал фон Лау вимагає за це повідомлення десять тисяч золотих карбованців, — пояснив лейтенант.

— Чому ж гітлерівці не використовують цю нову зброю на фронті? — в'їдливо посміхнувся майор. — Мабуть, тому, що нема в них ніякої нової зброї. Невже б вони тримали її в глибокому тилу, на якомусь глухому острові? Чи не хоче генерал продати якусь вигадку за торбу золота?

Лейтенант терпляче пояснив:

— Генерал фон Лау постачає нам вірогідну інформацію. Ніяких претензій ми не можемо висловити, це надзвичайно надійне джерело. І Татарський острів фашисти охороняють великими силами. Навколо нього доти, мінні поля. Щось же там приховали окупанти.

— Можливо, — згодився майор, — хоча ви, як керівник партизанської розвідки, самі повинні були б роздобути про це точну інформацію.

— Не все так просто, товаришу полковник! — зауважив Вершина.

— На війні, товаришу лейтенант, нічого просто не робиться! Чому ви не знешкодили цей засекречений об'єкт? — продовжував наступати Нікітін.