Татарський острів

Лысенко Василий Александрович

Лейтенант повернувся до Юрка:

— Є тут одне незрозуміле місце. Сиволап нотує: «Щоразу, коли я потрапляю в підземелля, переді мною постає похмуре видовище. Так, дійсно, всі ми смертні на цій землі, всі ми рано чи пізно зійдемо під вічні склепіння. Я не боюся смерті! І все ж мені хочеться жити! Жити по-справжньому, так, як душа бажає! Сидиш у підземеллі — і не віриться, що десь існують Берлін, Париж, Лондон, — і там до послуг еліти — шикарні ресторани та кабаре! Жаль, що мені невідома таємниця мідних кружалець та ромбиків. Я міг би проникнути в скарбниці, взяти побільше золота — і рушити туди. Я маю вісім тисяч золотих червінців, але ж то крапля в морі! Не варто з такою

мізерією їхати в чужоземні країни. Жебраки там нікому не потрібні. Краще лишатися тут і чекати настання кращих часів, лишатися неподалік цього чарівного, такого чудового підземелля. Я господар цих кам'яних світлиць, і ніхто не спроможний проникнути в мої володіння. І навіть оце страшне, жахливе видовище заспокійливо діє на мене, бо ніхто не зуміє цього уникнути. Ніхто!» — Вершина нерозуміюче знизав плечима. — Про яке похмуре видовище так часто згадує Сиволап у своєму щоденнику? Чому воно навіює на нього таке гнітюче враження? Що саме має він на увазі? Можливо, він пригадує бенкети, які відбувалися в кам'яній залі «Оргія», згадує свої маєтки, що стали власністю його колишніх наймитів?

Лейтенант встав із-за столу, пройшовся по хаті, став перед Юрком:

— Школа «Вольфшанце» почала працювати. Нашкребли гітлерівці всілякої погані. Маєр готує своїх учнів, і нам доведеться ліквідувати й цих новобранців. А як? Треба постаратися проникнути в фотолабораторію. Отут і будемо сподіватися на старий водозлив.

— Так давайте, Іване Петровичу, — зрадів Юрко, — сьогодні вночі й підемо.

— Не все зразу, товаришу Береговий, — посміхнувшись, заперечив Вершина. — Тут треба добре продумати та підготуватися. А у нас немає часу. Зробимо це, як знищимо склади на Татарському острові. Зараз на цей острів вся наша увага. Потім обов'язково оглянемо водозлив у Грабовому яру і дослідимо підземний перехід, отой, що біля Гаркушиного Косогору. Доповім про твою знахідку командиру партизанського загону.

— І в кімнату Червоної красуні можна буде потрапити, на заходячи до Дяченка! Ще один запасний хід відкриється для розвідників, — радо мовив Юрко.

— Так, — згодився Вершина, — але невже в підземеллі ще є таємні виходи? Я ж там кожну шпарину оглянув, кожен камінь простукав і нічого не помітив. І на старих пергаментах про той хід нічого не згадується.

Лейтенант склав щоденник Сиволапа в папку, зав'язав її, сказав Юркові:

— Перед тим, як підеш до Шредера, занесеш листа Святому. Ось, візьми, — подав невеличкий заклеєний конверт.

Юрко взяв листа, сховав його під відпороту підкладку кашкета.

— Так я пішов, Іване Петровичу?

— Зачекай, — мовив Вершина, — зразу підеш до Святого, потім до Шредера. Після цього повернешся до мене й доповіси про виконання наказу. Шредер сьогодні чекає на твій прихід. У німецький склад не рипайся! Не варто за шматок ковбаси ризикувати головою. Ти, Юрку, виконуєш такі важливі завдання, що розмінюватися на дрібниці ніяк не можна. З Іваном я сам про все поговорю. Ще тобі необхідно готуватися до поїздки в Київ. Треба нам вийти на отого гестапівця, що попередив дружину підпільника про засилку в наш загін ворожої агентури.

— Схопили їх?

— «Гості» ще не прибули, зволікають, пояснюють свою затримку тим, що хочуть побільше прихопити з собою вибухівки. У нас нема сумніву — в загін хочуть проникнути ворожі агенти. Про це повідомили нас київські підпільники.

— Так що я мушу робити, Іване Петровичу?

— Поїдеш з Свічкою в Київ за товаром для крамниці. Поїде з вами і поліцай Олексій Варивода, племінник старости. Покажеш йому будинок, в якому мешкає Катя, познайомиш її з ним, скажеш, що це наша людина і їй

можна повністю довіряти.

— Так виходить, що Олексій підпільник?

— Виходить, що так, — посміхнувся лейтенант, — він пішов служити в поліцію за нашою вказівкою. Як бути далі, Олексій вирішить на місці.

— Ви думаєте, Іване Петровичу, що й цей німець комуніст, як Шредер? — запитав Юрко.

— Навряд, — засумнівався Вершина, — але все може бути. Нам необхідно вийти на зв'язок з цим гестапівцем.

— Коли їхати в Київ? На яке число брати перепустку?

— Свічка про все повідомить. Тоді й підеш до Штарка просити дозвіл на поїздку.

Юрко пішов до Святого, віддав йому лист і не гаючись подався до будинку старости. Шредер сидів на ґанку, ніби чекав на його прихід. Він вислухав хлопця, сказав, що буде діяти так, як домовлено, і про будь-які відхилення від плану негайно повідомить, хоч ніякі зміни немовби не передбачаються.

Від Шредера Юрко берегом Прип'яті пішов до шевця. Коли порівнявся з Штеменковою левадою, зустрів Тимофія Пампушку.

Той привітався, мовив радісно:

— Я до вас, а ти — назустріч. Як кажуть, на ловця і звір біжить. Слухай, Юрку, тут таке діло скоїлося. Привіз ти мені мішок солі, а, я й розпочав обділяти нею свою рідню. Відніс торбу двоюрідній сестрі Зіньці. Зінька поцікавилася, де я розжився на сіль? Я й розповів, що виміняв за гроші, привезені Федором, у якогось пришелепкуватого німця. Так тут, розумієш, яке діло виходить, у Зіньки теж є такі ж гроші. Три мішки. І в неї приховав свої пожитки Федір. Запитай того німця, чи не дасть він ще солі за ті гроші? І може, борошна вділить. Якусь одежину та взуванку підкине, бо в Зіньки п'ятеро дітей, а годувати нічим. Одягу теж ніякого, старе лахміття доношують.

— Гаразд, — пообіцяв Юрко, — поговорю, а зараз бувайте, поспішаю.

…Лейтенант чекав Юрка в хатині. Хлопець розповів про розмову з Шредером.

Обличчя лейтенанта просвітліло:

— Гаразд, будемо сподіватися, що операція «Прип'ять» пройде успішно.

Потім Юрко розповів про зустріч із Пампушкою та розмову з ним і запитав, чи можна ті гроші, що в Зіньки, віддати Маєру.

— Віддай, — дозволив лейтенант, — нам фальшиві гроші ні до чого. А Маєр за них буде ще більше цінувати свого компаньйона, сподіватися на його наступні послуги, захищати від будь-яких неприємностей.

На тому вони попрощалися.

Партизани готувалися до проведення бойової операції «Прип'ять». Її завдання — знищення підземних складів на Татарському острові і захоплення балонів з отруйними речовинами на залізничному переїзді Сухиничі. Майор Нікітін, командир загону Коваленко, начальник штабу Макаров продумували всі можливі варіанти майбутньої операції, запропонованої Шредером.

Нарешті настав час, коли на залізничний переїзд мав прибути засекречений вантаж — отруйні гази.

Уранці на лісовій галявині вишикувалися партизани. До них з короткою промовою звернувся командир загону Михайло Сергійович Коваленко.

— Товариші, — сказав він, — одержано наказ з Центру провести надзвичайно важливу операцію. Потрібно сто бійців. Повторюю, операція — небезпечна. Але від її виконання залежить життя багатьох людей, які знайшли притулок і захист в партизанському краї, залежить життя ваших рідних і близьких. Ми мусимо зірвати підступні задуми гітлерівців. На виконання завдання вирішено послати добровольців.

Командир замовк, провів поглядом по обличчях партизан, на якусь мить затримувався на тих, хто був йому давно знайомий, з ким разом проводили колективізацію, з ким прийшов у ліс ще в перші дні ворожої окупації. Потім важко зітхнув і голосно скомандував: