Тайна вечеря

Самбук Ростислав Феодосьевич

«Ми маємо завоювати величезні простори на Сході! І ми вчинимо саме так, зметемо з нашого шляху все, і більшовицькі орди відкотяться за Урал!»

Дав би бог! За Урал, то й за Урал, нехай Україна стане німецька, нехай забирають українську пшеницю й сало, нічого, щось залишиться й тут, для вірних слуг рейху…

Євген Прокопович подививсь на Пека, наче підганяючи його: вечоріє, а пиво тільки розбурхало апетит…

Пилип Петрович ніби вгадав Чернякові думки. Дістав блокнот, вирвав аркуш і подав

ручку.

— Напишіть розписку на тисячу.

Євген Прокопович написав без особливого задоволення, проте й не перечив. Так прийнято всюди. Гроші люблять рахунок, але ця розписка осяде десь в архівах німецької розвідки. Факт малоприємний, але пережити можна.

Пеко передав гроші в конверті, Євген Пилипович хотів було перерахувати, але Пеко мовив роздратовано:

— Не робіть дурниць, вас не обманюють.

Пилип Петрович мав рацію, і Євген Прокопович заховав конверта до внутрішньої кишені піджака, одразу відчувши, як у грудях потеплішало.

Пеко відкинувся на спинку лавки й мовив стиха:

— Інформація про виробництво зброї на «Арсеналі» нам справді потрібна, та наше першочергове завдання зовсім інше. Більшовики самі дають нам карт-бланш, і не скористатися з цього просто нерозумно. Знаєте, кількох воєначальників вони знищили власними руками? Починаючи з маршала Тухачевського?.. Так от, ми повинні докласти всіх зусиль, щоб вони власноруч порозстрілювали своїх командармів усіх рангів, до командирів полків. І тоді кордон перейде вермахт. Розбити, знищити армію без достатньо підготовлених офіцерів не так уже й важко, мабуть, це зрозуміло й вам, людині цивільній.

— Вашими б вустами та й мед пити. Але як можу вплинути на це з, простий радянський службовець?

— Дуже просто. На заводі «Арсенал» діє військове приймання і очолює його якийсь полковник чи навіть генерал. Працюють вони сумлінно й вимагають, щоб завод поставляв Червоній Армії надійні гармати. А ви, непомітний конторський службовець, берете чистий аркуш паперу й трохи зміненим почерком повідомляєте органи НКВС, що полковник Єгоров чи генерал Лаптєв нехлюйськи ставляться до своїх обов’язків, гармати для героїчної армії йдуть несправні, з недоробками, наводите один — два факти, про які знають на заводі і з якими миряться воєнспеци, бо завжди є незначні відхилення від стандартів — і нема полковника Єгорова: зрадник і ворог народу, до стінки його…

— Однак замість одного полковника знайдуть іншого.

— Не так уже й багато у них полковників. З академією за плечима. Повистріляють спеціалістів, вимушені будуть замінювати полковників лейтенантами, які тільки-но закінчили училища. Відчуваєте різницю?

— Але ж мій лист, написаний трохи зміненим почерком, просто можуть покласти під сукно.

— Навряд, враховуючи нинішню ситуацію. Гарантую дев’ять влучень

з десяти.

— Шкурка варта вичинки, коли їх буде навіть п’ять.

— Ось бачите… Далі… На заслужених військових від комкора й вище нам підготують фальшиві документи, які доводитимуть їхні зв’язки, скажімо, з польською чи німецькою розвідкою, а ми з вами маємо продумати, кому і як підкинути ці матеріали. Бажано завербувати когось з енкаведистів і діяти через нього.

— У нашому дворі мешкає молодик з трьома шпалами… — Євген Прокопович сказав просто так, не маючи на увазі нічого конкретного, повідомив факт — і все.

— Енкаведист?

— Старший лейтенант держбезпеки, а тільки тридцять… Подейкують, слідчий.

Пилип Петрович потер руки.

— А приручити його не можна?

— Не знаю, не пробував.

— Спробуйте.

«Спробуй сам…» — ледь не зірвалося з язика в Євгена Прокоповича, але вчасно згадав про конверт.

— Важко… — зітхнув.

— В нашій роботі легко не буває.

Євген Прокопович покопирсався в пам’яті й згадав:

— Ходять чутки: той слідчий із сусідською єврейкою бавиться. А та евреєчка з моєю Галиною разом школу закінчувала…

— Подруги?

— Не то що подруги, але й не цурались одна одної.

— Нехай ваша Галина й зійдеться з тією єврейкою.

— Накажу.

— Пообіцяйте їй щось, гроші я дам. Може, з цим енкаведистом нічого й не вийде, але спробувати не гріх. Нам би апаратник з НКВС дуже згодився.

— Наживка гарна потрібна, щоб гачок проковтнув.

— Вашими вустами глаголе істина.

«Бо я розумний і хитрий», — хотілося додати Євгенові Прокоповичу, але втримався. Недарма кажуть: слово не горобець, випустиш — не спіймаєш.

— І останнє, — сказав Пилип Петрович. — Зустрічатимемося так: я надсилаю вам листівку, де серед нічого не вартого тексту стоятиме цифра. Вона означатиме дату зустрічі. У цей день о шостій пополудні на цій самій лавочці. Підпис у листівці — три П, це й є наш пароль.

— Пеко Пилип Петрович — три П, — годиться… — сказав Євген Прокопович.

7

Сидір Гаврилович зателефонував Затонському, й той запросив його додому.

Затонський мешкав в особняку навпроти Пролетарського парку. Охоронник, упізнавши Онищенка, відчинив хвіртку й повідомив, що Володимир Петрович чекає в кабінеті.

Затонський сидів на дивані й читав газету. Помітивши гостя, відірвавсь од читання, як здалося Сидорові Гавриловичу, неохоче, провів пальцями по чуприні, та непокірне волосся настовбурчилось знову, Володимир Петрович усміхнувсь ніяково, зовсім по-дитячому. Та в його очах Онищенко помітив настороженість чи глибоко прихований острах.