Тайна вечеря

Самбук Ростислав Феодосьевич

А ти сумнівався, ходив до Затонського — виявляється, все так просто.

Несправедливість!

А може, жахнувся раптом, злочин?

Що ж лишається йому?

Найголовніше, вирішив, витримати, не зігнутися, вести себе гідно. Так, це найголовніше — гідно…

Запитав:

— Я можу одягнутися?

Жадов скосив куточки очей на гімнастерку з ромбами, що акуратно висіла на стільці.

— Бажано у цивільне.

— Я ще маю військове звання.

— Тепер ти вже не генерал, Онищенко, — прогудів хтось за спиною хрипким басом. — Тепер ти просто арештант,

і досить комизитися!

Сидір Григорович не озирнувся: витримати все, подумав ще раз, бо це тільки початок…

Люди в плащах взялися до звичайної роботи: один витягнув шухляди письмового столу, другий почав перебирати книжки у шафі, Сидір Гаврилович дістав темну сатинову сорочку й парадний костюм, та передумав — повісив костюм назад, натомість зняв з плечиків куртку міцної тканини, яку одягав на полювання. У сатиновій сорочці та куртці він нагадував звичайного робітника, не вистачало зав’язаного у хустку нехитрого обіду — кілька картоплин, цибулина, кусень чорного хліба й трохи сала.

«Все вернулось на круги своя», — майнула думка, й Сидір Гаврилович усівся на стілець, поклавши долоні на коліна. І в цей час з сусідньої кімнати визирнув Антон. У самих трусах і майці — стояв, схопившись рукою за ручку дверей, дивився і не розумів.

— Що?.. — запитав. — Що тут відбувається?

— Хто? — озирнувся до Антона Жадов.

— Мій син.

— Одягніться, — наказав Антонові лейтенант, — і сядьте тут, — вказав на стілець.

— Невже?.. — жахнувся Антон. — Як ви смієте?

— Заткнись, — сказав той-таки хрипкуватий бас. — Сказано тобі: одягайся і сиди мовчки.

Антон пролопотів босоніж до батька, його худе тіло серед портупей, плащів і гвинтівок виглядало безглуздо, чоловік з хрипкуватим басом збагнув це, посунув до Антона, намагаючись відтерти його до дверей, однак хлопець не дався, схопився за спинку стільця, на якому сидів батько, й вигукнув з відчаєм:

— Невже ви всі не розумієте, що вчиняєте величезну несправедливість? Мій тато працював ще з Дзержинським, і Фелікс Едмундович, якщо б це відбувалося при ньому, жахнувся б!

— Багато хто прикривається тепер святими іменами… — заперечив Жадов, але якось невпевнено.

А хрипкуватий бас мовив люто:

— Я ж сказав: заткнись! І Берзінь працював з Дзержинським, і Лаціс — пролізли в ЧК, мать їхню, поки ми їх не розгледіли…

Так, подумав Сидір Гаврилович, і Берзіня, і Лаціса, і Петерса, і Манцева — помічників та соратників Дзержинського розстріляно без суду, за рішенням трибуналу, а з кого формувався той трибунал? З таких самих, як цей, у плащі. А потім розстріляли й членів трибуналу. Це він знав краще за інших, але чомусь мовчав, знаходив різні виправдання, вірив у сталінську тезу про те. що з наближенням соціалізму класова боротьба в країні загострюється.

А якщо чесно?

А якщо чесно, визнав раптом, то просто боявся. Так, Сидоре Гавриловичу, ось до чого ти докотився: елементарний боягуз…

Дивно, чому ж так? Був молодий і нічого не боявся. Рубався з біляками, ліз під бандитські кулі, а тоді життя було все попереду й цінувати його

мав значно більше. То чого ж не цінував тоді, а тепер засунув голову під крильце? Може, тому, що досяг якихось висот, посад, ромбів, одержав комфортабельну квартиру, не відчував голоду, коли весь народ затягував паски, бачив у очах підлеглих пошану й навіть холопство? З тим звикся, це стало його новим, другим життям, так жити було зручно, і він сприйняв це життя як норму. І не хотів позбавитися комфорту, привілейованої лікарні, автомобіля, персональних пайків…

А соціалізм передбачає рівність. Рівність усіх в суспільстві. Рівність усіх, хто працює. Звичайно, хто більше працює, той більше і одержує. Але тільки грошей. Без комфортабельних лікарень і пайків. Якщо б вони з Затонським і Постишевим стояли у чергах за хлібом, може, скоріше б ліквідували цю болячку. Але чомусь примирилися з тим, що мають право на привілеї, стали над народом. Порушили рівність, написану на революційних гаслах, стали елітою, новим класом, який став над трудящими. І все це робили, прикриваючись балачками про диктатуру пролетаріату. Стали типовими переродженцями, яких з такою відразою таврував колись Ленін.

Так, вони стали далекими від народу, і народ, певно, ненавидить їх. Його народ — великодушний, поміркований, добрий, схильний прощати, а не карати. А може, і народ заляканий, може, народ, який робив революцію і вмирав на фронтах громадянської, став боягузом?

Справді, вони створили найдосконалішу каральну систему, це він знав точно.

Каральний меч революції!

Увесь час він свято вірив у те, що викувано саме каральний меч трудящих, народу, і вони захищають цей народ від внутрішніх та зовнішніх ворогів. А виходить, цей меч підхопили ті, хто став над народом. І розмахують ним задля власних егоїстичних інтересів.

Ця думка сповнила Сидора Гавриловича глибоким сумом. Але ж є доля і його вини за все, що сталося. І треба розплачуватися. Так, за все слід платити: за те, що жив з напівзаплющеними очима, за те, що знову відкрито не пішов на кулі, не підвів голос проти свавілля і порушень закону Н країні.

Однак і тут зробив спробу знайти виправдання. Були люди не рівня тобі, були Бухарін і Риков, вони стояли на самісінькій вершині, соратники Леніна — то невже стали звичайнісінькими шпигунами, навіщо поливали самі себе брудом? Невже заради того, щоб купити помилування — то ж розумні люди й знали: пощади не буде. Або намагалися купити прощення рідним і близьким? Чи зможе він сам нідректися від усього, підписати будь-що заради Антона?

Сидір Гаврилович підвів невидющі очі на сина, той стояв поруч, спершись на його плече, — єдина рідна й найдорожча людина в світі…

«Хочеш, заради тебе піду на все?» — запитав подумки Сидір Гаврилович.

Знав: Антон не схоче, навпаки, зневажатиме батька, якщо той виявиться слабкодухим.

І все ж навіть ціною власного приниження він би купив синові благополуччя.

Проте щойно ж він прийняв рішення: вести себе гідно на будь-яких обставин, невже батьківські почуття візьмуть у ньому гору?