Тайна вечеря
Шрифт:
Сокирко на мить уявив, як він здає німецького резидента держбезпеці. Слава й шана! А якщо піти й справді здати? Пояснити, що не мав іншого виходу, тому й підписав усе, що вимагав резидент, щоб піддурити його, — той загрожував зброєю, і довелося розпочати гру…
Звичайно, йому можуть повірити, і якби не ситуація з Онищенками!..
Хто зна, як поставиться до цього високе начальство. Можуть наказати тихенько прибрати його — не така вже її персона Сокирко, щоб панькатися: завтра не з’явиться їм роботу, ніхто й не поцікавиться, де він…
Раптом Іван згадав Дорфмана. Як
Якщо можна переступити через друга, то чому не можна через Батьківщину?
Та й хіба є в нього Батьківщина? Та, заради якої йшли ма смерть такі, як Онищенко?
Сокирко подумав і вирішив: нема сенсу даремно лізти під кулі. Точно, життя дається один раз, і, має рацію Дорфман, слід прожити його з вигодою для себе.
Ця думка заспокоїла — Сокирко поголився і почав збиратися до Розалії: певно, Дорфмани вже зачекалися.
17
Зранку Євген Прокопович випив міцного чаю і вийшов надвір. Сів на лавиці біля ганку, насолоджуючись сонцем і ситістю. Згадав, як писав учора анонімного листа на артилерійського полковника Друзенка, котрий приймав на «Арсеналі» готову продукцію і перевіряв мало не кожну гармату. Либонь, заберуть дорогого полковника на тому тижні, умиротворено подумав Євген Прокопович. Сьогодні неділя і навіть енкаведисти відпочивають — що ж, також люди, і нехай їм сняться гарні сни. Щоб з новими силами й новою енергією викорчовувати бур’яни на неозорій та пишній ниві.
Як не дивно, а скомпрометувати полковника Друзенка допоміг Євгенові Прокоповичу його сусід дядько Кирюша. Тепер вони щоранку ходили разом на завод і розмовляли протягом п’яти — шести хвилин — за прохідною Кирило повертав до свого цеху, а Євген Прокопович залишався в заводоуправлінні. Дядько Кирюша й розповів, що доводиться працювати на старому свердлильному верстаті, тому не завжди витримується мікронна точність: це, правда, не зле, навіть військові приймальники не звертають увагу, проте йому самому прикро, страждає його робітнича совість, бо звик робити все бездоганно.
Того ж вечора Євген Прокопович повідомив компетентні органи, що подполковник Друзенко свідомо приймає браковану продукцію і цим підриває оборонну могутність країни. Цього листа Євген Прокопович кинув у поштову скриньку вчора увечері, тобто в суботу. Він оцінив голову полковника Друзенка приблизно в тисячу карбованців, котрі треба стягнути з шановного пана Пека. Звичайно, якщо енкаведисти заметуть полковника, у чому Євген Прокопович, власне, й не сумнівався.
«Мій другий червоний полковник, — мало не з ніжністю подумав він, підставивши обличчя гарячим сонячним променям. — Орлов, Друзенко — хто наступний? Якщо за кожного одержувати по тисячі?.. Зовсім непогано, правда, коли розібратися, копійки… Той Друзенко, кажуть, був на заводі страховищем, його боявся сам директор, і арсенальські гармати стріляли бездоганно. Нічого, — злостиво посміхнувся Євген Прокопович, — замість Друзенка призначать якогось вчорашнього лейтенанта, який розуміється на техніці, як я в астрономії. Той лейтенант
Євген Прокопович потягнувся так, що затріщали суглоби. Справа Друзенка — тільки початок. Основне тепер прибрати головного інженера Лебединського та ще кількох спеціалістів. Відтяти заводові голову. Ось тоді можна зітхнути спокійно. Що таке сучасне підприємство без кваліфікованих інженерів? А нічого, болото, ковбаня з жабами, які тільки й вміють кумкати. Не працювати, а саме кумкати, базікати, приймати зобов’язання, виконувати й перевиконувати — що ж, це і є справжній соціалізм. Поки інженер Лебединський із своїми помічниками рубатимуть ліс на неосяжних сибірських просторах або прокладатимуть колимську трасу, новоспечені начальники цехів провалять план або виготовлятимуть неякісну продукцію, тобто погані, недосконалі гармати…
«А хто? — звеселився Євген Прокопович. — Хто спричинився до цього, хто, так би мовити, першоджерело? Навіть подумати лячно… Сам вождь і вчитель товариш Сталін, бо саме він, так, саме товариш Сталін, великий і мудрий, почав рубати сучок, на якому сидить сам…»
У Євгена Прокоповича радісно тенькнуло серце.
«Хай живе товариш Сталін! — прошепотів, бо цієї миті щиро думав саме так. — Хай живе й благоденствує разом з товаришем Єжовим. Хай будують колимські табори, хай бешкетує і безчинствує енкаведе, бо скоро саме там, за колючим дротом, опиняться найкращі й найрозумніші…»
Від цієї думки зробилося зовсім гарно. Євген Прокопович влаштувався зручніше, спершись на спинку лавки, й зібрався трохи подрімати, та хтось став перед ним, і Євген Прокопович невдоволено розплющив очі. Розсердився: йому не вистачало тільки дядька Кирюші — затулив сонце, як Александр Македонський Діогенові, стоїть і нахабно посміхається.
«Теж мені новоявлений цар, — подумав із злістю Євген Прокопович, — клятий гегемон, якому начебто належить уся влада! Чого посміхаєшся, буцім і справді стало жити краще й веселіше?»
Проте згадав, як прислужився йому дядько Кирюша і полковником Друзенком, угамував у собі лють і примусив себе усміхнутися дружелюбно.
— Чого розсівся? — запитав дядько Кирюша.
«Яке твоє собаче діло?» — ледь не зірвалося з язика в Євгена Прокоповича, проте відповів чемно:
— Так вихідний… На сонці тепло…
— Пішли на іподром.
— Навіщо?
— Сьогодні рисисті заїзди.
— Ну й що?
— Рубля на «ординар» поставиш, може, п’ятірку виграєш. Новачкам, кажуть, везе.
— А я з державою в азартні ігри не граю.
— Чому?
— Бо держава завжди обшахраїть.
— Ну й дурень. Треба коней знати. Я щонеділі не менше десятки виграю.
«А чому б не піти? — вирішив Євген Прокопович. — І навіть поставити на якусь кобилку? Ну, програю кілька карбованців, то й що? Пеко відшкодує…»
Подумавши так, Євген Прокопович рішуче підвівся.
— Ризикувати то й ризикувати! — заявив самовпевнено. — Пішли, Кириле, ризик — благородне діло…