Техану

Ле Гуин Урсула Кребер

І Тенар, слухаючи Оґіона, не зводила очей із полум'я і бачила того яструба — того чоловіка, на поклик якого злітаються вільні птахи. Підлітають, б'ють дужими крильми, сідають йому на руку, стискаючи зап'ясток гострими кігтями... У цю мить вона й себе уявляла таким диким і вільним птахом.

МИШІ

Якось опівдні до Оґіонової хатини навідався Скороход — той самий скотар-перекупник, що колись приніс їй звістку від старого мага.

— Ти часом кіз продавати не збираєшся? Адже Оґіон помер.

— Можливо, й продаватиму, — спокійно відповіла Тенар. Вона, до речі, вже думала про те, як їм прожити, якщо вони з

дівчинкою залишаться в Ре-Альбі. Як і решта чарівників на Ґонті, Оґіон отримував усе, що потрібно для життя, від селян, яким він вірою і правдою служив до самої смерті. Досить було тільки сказати, і вдячні люди принесли б йому все, що заманеться, адже мати справу з великим магом завжди вигідно. Втім, Оґіон ніколи нічого не просив. Ба навіть навпаки, він сам нерідко віддавав людям те, що вважав зайвим чи непотрібним. "Що мені з цим робити?" — нерідко дивувався він, стоячи над залишеним біля порога кошиком із дурними писклявими курчатами, або над сувоєм полотна, або над череп'яною ринкою із січеними буряками.

Тенар уже давно залишила свою господу в Серединному Долі, але тоді вона не думала, що їй доведеться затриматися в домі Оґіона надовго. Жінка навіть не брала з собою грошей, хоча після смерті чоловіка успадкувала його заощадження — кілька монет зі слонової кості. Втім, за такі гроші в селі можна було хіба що купити земельну ділянку чи будинок, або ж укласти торгову угоду з якимсь із ґонтських купців, що продають хутро пелаві та шовки з Лорбанері багатим селянам та дрібним вельможам. Кременів маєток у Дубівцях забезпечував їх із Терру всім необхідним — їжею й одягом. Натомість шість кіз і город Оґіона з практичного погляду були не надто корисним надбанням. Наразі вони жили завдяки старим припасам, що залишилися в коморі покійного мага; крім того, вряди-годи до господи навідувалися зі скромними подарунками тутешні селяни, які берегли вдячну пам'ять про Оґіона, а ще про них із Терру постійно піклувалася тітонька Слань.

* * *

— Є у мене тут одна кізка. Така біленька з жовтими плямами, їй щойно рік минув. Гадаю, добре доїтиметься, — сказала Тенар Скороходові.

— Я взагалі-то сподівався купити всіх кіз, — відповів той. — Якщо ти погодишся, звісно. Їх же й так лише п'ять чи шість, правда?

— Шість. Вони зараз на верхньому пасовищі. Можеш поглянути, якщо хочеш...

— Авжеж, погляну, — сказав чоловік, але, схоже, поки що не збирався нікуди йти. Тенар і собі нічим не виказувала нетерпіння. — А ти бачила, який корабель у нашу гавань приплив? — раптом запитав Скороход.

З Оґіонової хати можна було бачити лише скелі на північно-західному березі затоки; зате з самого села Ре-Альбі було добре видно і круту звивисту дорогу до Порт-Ґонту, і гавань з доками та причалами, і почасти навіть місто. Дивитися на те, що відбувається в порту, було улюбленою розвагою селян. На просторій лаві за кузнею майже завжди сиділо кілька старих дідуганів — звідти гавань було видно найкраще; і хоча зазвичай жоден із цих старих ніколи в житті не бував у самому порту, проте вони зацікавлено стежили за всіма кораблями, що снували осяйним плесом Ґонтської затоки, — так, наче дивилися виставу, зумисне створену для того, щоб розважити їх на схилі віку.

— Ковалів син каже, що корабель той із самого Хавнору. Він учора у порт ходив — залізо купувати. Повернувся, коли вже стемніло. І розповів, що той великий корабель прибув із самої столиці Земномор'я, — додав Скороход.

Цілком імовірно, що він завів про це мову тільки для того, щоб завадити Тенар обміркувати, скільки можуть коштувати Оґіонові кози. А втім, хитруваті очиці Скорохода наразі випромінювали невинність. Однак

усе це було досить дивно: адже столиця Земномор'я майже не торгувала з Ґонтом, бідним і далеким островом, що славився лише своїми чарівниками, піратами та козячою шерстю. Так чи інакше, але щось у словах Скорохода про "великий корабель" стривожило Тенар. Але поки що вона не знала, що саме її непокоїть.

— А ще той ковальчук чув від людей, що у Хавнорі нібито вже владарює істинний Король, — сказав баришник, скоса позираючи на Тенар.

— Це було би дуже добре! — зауважила Тенар.

Скороход ствердно кивнув:

— Тепер принаймні карґадські харцизяки на нас не нападатимуть!

Тенар, хоч і була родом з Карґадських островів, закивала у відповідь.

— Але, мабуть, у порту це сподобається не всім... — Скороход мав на увазі ґонтійських піратів, які панували у північно-східних морях. Їхня сваволя протягом останніх років призвела до того, що давні торгові зв'язки Ґонту із центральними островами Архіпелагу дуже занепали. Це не було вигідно нікому, крім піратів, а проте більшість ґонтійців однаково вважали цих морських розбишак героями. Власне кажучи, син Тенар теж став матросом на піратському кораблі. І це, мабуть, було навіть безпечніше, ніж служити на звичайному торговому судні. Недарма ж кажуть, що краще бути акулою, ніж оселедцем.

— Ну, невдоволені завжди знайдуться, — відповіла Тенар, звично підтримуючи розмову, яка вже потроху почала їй набридати. Зрештою, втративши терпець, вона підвелась: — Ходімо, покажу тобі кіз. Щоправда, я все-таки не знаю, чи будемо ми їх продавати...

Вона провела торговця на пасовище і повернулася до хати. Їй не подобався цей чоловік. Так, звісно, не його вина в тому, що колись він приніс їй кепську звістку... А все ж таки його хитрі очиці так і бігають, так і бігають! Ні, не продасть вона йому Оґіонових кіз! Навіть капосну Стрибуху не продасть.

* * *

Коли баришник, піймавши облизня, пішов геть, Тенар зненацька відчула невиразну тривогу. Вона сказала: "Не знаю, чи будемо ми їх продавати" — і це було доволі по-дурному. Тенар сказала "ми", а не "я", хоча Скороход навіть не згадував про Яструба. Але ж купець, торгуючись із жінкою, просто-таки зобов'язаний звернутися до когось із чоловіків, що живуть у домі, особливо, якщо жінка не пристає на запропоновані умови. Вона не знала, що думають про Яструба в селі. Звісно, жителі Ре-Альбі поважали і навіть трохи боялися мовчазного, відлюдькуватого Оґіона, який протягом тривалого часу був тут єдиним магом. Можливо, вони також пишалися Яструбом — чи радше його званням Архімага Земномор'я. Вони знали, що колись він тут жив, а потім подався в далекі краї і здійснив чимало різних подвигів. Наприклад, перехитрив дракона, коли був магом Дев'яноста островів; привіз у Хавнор каблучку Ерет-Акбе і так далі. Але його самого, як людину і чарівника, вони не знали, та й він їх не знав. Відколи Яструб повернувся сюди, він жодного разу не навідався до села — пропадав у лісі, серед безлюдних гір. Досі вона про це не думала, але було цілком очевидно, що він уникає села так само вперто, як і маленьку Терру.

Либонь, якісь чутки про нього все-таки ходили. Адже в Ре-Альбі живуть звичайні люди, які ніколи не проти потеревенити. Хоча здебільшого магія і самі чарівники не дуже цікавили тутешніх селян — все це було занадто складним для їхнього розуміння. Адже чаклуни живуть зовсім інакше, ніж прості смертні. "Дай йому спокій, — якось почула Тенар уривок розмови селян із Серединного Долу, які балакали чи то про якогось зайшлого знахаря, чи то про їхнього місцевого мага Бучка. — Так має бути. У нього своя стежка, а в нас — своя".