Тема для медитації

Кононович Леонід

Полотняччин Василь на жовтневий празник вступив у КПРС. А робив же він у міліції й дурний був... ну, як ступа, не інакше! Приїжджає в село, тільки на поріг — та й ні «здрастуйте», ні «добридень», а як закричить схвильовано: «Мамо, мамо... я в партію вступив!» Стара Полотнячка саме діставала щось рогачем із печі. «То чого ж ти до хати прешся, собача кров, коли в партію вліз!.. — крикнула вона сердито. — Ану мерщій надвір та чоботи помий у ночвах... а то як дам зараз оцим рогачем! — І до сусідки, яка сиділа коло столу: — Ви вже йому не дивуйте... воно в мене ще змалечку якесь дурновате — завжди, було, як не в партію [2] вшелепається, то у гівно!»

2

Партія —

це так у нашому селі казали на свіжий коров’ячий млинець. Пам’ятаю, йдемо з бабою ввечері на молочарню, то вона гримає: «Дивись, обревку, в партію оно не вступи... а то потім не одмиєшся!» — прим. автора.

IV

... який вирвав його із забуття. Звагом добрівши до тями, він розплющив набряклі повіки й наче крізь мутну завісу, побачив, що сліпі квадрати вікон починають сіріти, займаючись осіннім досвітком, але в світлиці стоїть все та ж таки пітьма, яку, здавалося, рукою можна помацати, до того вона була чорна й густа; й у цій пітьмі тихо, але напрочуд виразно прозвучав глухий уривчастий стукіт. Відганяючи сонну змору, він струснув головою, а тоді звівся на ліжку й став наслухати. За хвилю цей звук знову повторився — він скидався на токіт крихітного молоточка по старому зотлілому дереву, од чого воно дудонить глухим резонансом, і тепер було знати, що лине цей гук десь із-за лежанки, відтіль, де хату держить здоровецька дубова ошула.

Юр звів подих; його пройняли дрижаки, тому що груба за ніч вичахла, й у світлиці зробилося, мов у погребі; знову вклавшись горізнач, він по самісінькі очі вкрився тяжкою ковдрою й зразу ж почав занурюватися у млосне провалля сну, де було тепло й затишно, мов у купелі. Він добре знав, що це за стукіт; знав, про що воно сповіщає; знав, що це ніяка не галюцинація; але...

... снилося: безкрає чорне поле. Він стоїть на дорозі й держить у руці білого вузлика. Баба Лепестина спекла пиріжків, зав’язала у хустку і вирядила його за село. Як спустишся з гори, напучувала вона, то переходь сошу — і зразу ж іди стерновищем. А там тобі буде й нивка, де твоя бабуня буряки копає! Тепер він стовбичить покрай того поля і не знає, що ж робити. Стерню допіру зорали, й перед ним чорніють здоровезні скиби, сторч поставлені плугом. По ріллі ходить гайвороння і збирає черв’яків. Небо низьке-низьке, і по ньому повзе кошлате хмар’я. Нарешті він рушає з місця і заходить у ріллю. Йому не хочеться йти твердим польовим прослідком, який поведе його манівцями. Він попростує навпрямки і перейде це поле в однісінький мент. Рілля громадиться, неначе хвилі, та він її здолає. Адже він козак... це всі кажуть, хто б його не побачив!

Крихітна постать з білим вузликом гостро вирізняється на тлі чорної ріллі. Вона вилазить на скибу, спотикається, але, вдержавшись на ногах, перелазить на другий бік. Їй трудно брести цим бездоріжжям — вона провалюється в борозни і падає, та щоразу видно, як вона підводиться і продовжує вперто дибати поміж здоровезними скибами, які вивернув леміш. Вона перейде це поле. Вона здолає цю тверду черству ріллю, де плигає чорне птаство. Хилитаючись і падаючи, вона знай віддаляється. Зривається холодний вітер і куйовдить їй чубчика. Але вона продовжує рухатися. Оддалека здається, наче вона помалу занурюється в землю. Її чубчик уже ледве мріє над чорним груддям. Ось вона пройде іще трохи...

... біль, який змусив його знову розплющити очі. Сівши на ліжку, Юр сягнув у бокову кишеню наплічника, що стояв долі, й добувши грудку липкої темної маси, хапливо відірвав од неї кавалок і вкинув під язика. Допіру він почав зі свистом видихати повітря, у носа вдарило таким потужним духом екзотичного зела, що його, здавалося, незмога було й витримати; затим губи, піднебіння і язик заціпли, наче від новокаїнової блокади, а відтак біль почав згасати, заміняючись якимось чудним почуттям відрубности од свого тіла: був такий момент, коли він подумав, що от-от — і зможе побачити себе збоку; однак процес почав переходити в наступну стадію: серце, яке до того ледве скидалося, виконуючи насилу двадцять ударів за хвилину, почало битися хутчій, гучніш та жвавіш, увіччю поясніло, наче хтось протер ганчіркою запітнілу шибу, й він із подивом утямив, що у хаті можна вже розрізнити стіл, образи на покуті та двері, що провадять у передпокій.

Сон геть одбіг його віч, і відкинувши ковдру, він зліз додолу і почав одягатися. У вікнах усе дужче зоряло, й над хвіранками вже стали вирізнятися голі верхівки яворів і хмари, що скидалися на темну ріллю. Днина заповідалася похмура й безвітряна, як і вся оця пізня осінь, яка от-от має стрітися із зимою, тож, виходячи у сіни й відкидаючи тяжку залізну клямку, він знову подумав, що слід було б запастися дровами, бо як не сьогодні, то взавтра може упасти сніг. Коли

він переступив поріг, то побачив, що його побоювання починають справджуватися — над ранням ударили зазимки, і крізь віття старого занедбаного садка видно було, що недосвіт лежить по всенькій долині, тонкою шерхлою кригою скувавши навіть річку, яка проглядає поміж вербами. Од цього холоду цілий світ видавався неначеб виллятий зі шкла: повітря заціпло й було студене та прозоре, земля наче дзвеніла під ногами, а на тлі розмитого хмар’я не рухалося жодної цяточки. Усе довкруги принишкло, і в ньому знову поворухнулося відчуття, наче ця гора, і небо, і хата, обставлена потрухлим кияшинням, заклякли в очікуванні чогось такого, що прозвучить наче грім і розметає на кавалки увесь оцей світ. Він знав, що враження це хибне і виною всьому безлюддя, котре од якогось часу панує на кутку, де колись од самого світу вищали колодязні корби, ревла худоба та грюкали двері; однак тривога не покидала його, і коли він заніс до хати здоровий оберемок ломаччя, то йому здалося, ніби речі й предмети неначе висять у густій прозорій речовині, яка рухаться, змагаючи до якоїсь визначеної мети; він розпалив огонь, поставив чайника й коли од груби стало тхнути нагрітою крейдою, старим перепаленим залізом і сушиною, що лежала на комині, йому зненацька пригадався вранішній сон. Уся ота мара з її барвами, запахами та відчуттям замкнености отого містичного кола, яке зветься життям, настільки реально постала перед ним, що він завмер, безтямно дивлячись ув огонь і не в змозі скинути з себе очікування, що зараз у передпокої хтось загупає, а тоді переступить поріг світлиці. Тієї ж миті на грубі пронизливо засвистів чайник; Юр випростався — й допіру він узявся було за металеву дужку, як у сінях щось завовтузилося, а тоді брязнуло і з гуркотом розчахнуло двері. Він закам’янів; ось задудоніли повільні кроки, стало чутно сапання, чиясь рука стала мацати, шукаючи клямку, ось гримнув залізний язичок — і ще одні двері відчинилися навстежень, й у прозорі спочатку з’явився ціпок, а потім до світлиці помалу пропхалася баба Лепестина.

Вона переступила поріг, стала і перехрестилася до ікон.

— Слава Богу!..

Юр поставив чайника на стіл і витер ганчіркою руки.

— Навіки! — буркнув він.

— Дивлюся, ні світ ні зоря... а з бовдура вже куриться! Зібрався кудись, чи що?

— Та... не спиться! Присядьте.

Стукаючи ціпком по долівці, баба прошкандибала до столу й умостилася на ослоні.

— Ну й що, — сказала вона, озираючись по світлиці, — як тобі живеться, сину, вдома? Не страшно часом, га?

Він скоса зиркнув на неї.

— А вам?

— Лячно якось! Що за дня, що поночі — така тиша стоїть, хоч у бубон бий! Вийдеш на обійстя, подивишся... ні лялечки не видно!

— То ж бо й воно! — кивнув Юр.

— І ввесь час вдається, ніби ще трохи — і хтось прийде! А хто ж воно вже прийде до тебе...

Юр узяв здорового сточеного ножа і почав краяти буханку.

— Господь милостивий!.. — буркнув він, лаштуючи мазанки. — Поснідаєте зі мною?

— Хіба за кумпанію! Приходила отеє дівчина з-за річки та занесла мені молока... — Баба взяла мазанку й, одкусивши, стала кутуляти. — В Багрія був?

— А певно!

— І про що ж ви з ним балакали?

Юр відпив із кварти.

— Це такий клубок, що знаскоку й не розплутаєш! Хтось доніс на діда... коли він прийшов до хати, на нього вже пантрували, розумієте?

— І сей комуняка не сказав тобі, хто?..

— Він до цього діла рук не докладав! — Юр знову відпив ковток і посміхнувся. — Аби знав, то розповів би...

Баба дивилася на нього, держачи в руці надгризену мазанку.

— Послухай... то ти ще нічого й не знаєш, еге?!

— Про що?

— Він же ж умер... Увечері Богу духа оддав — ти, певне, остатній, хто його бачив живцем!

— Звідки це... відомо?

— А дівка ж тая приносила молоко та казала... Сусіда, каже, заглянув у двір... а він як сидів під яблунею, так і закляк!

Юр довго мовчав, дивлячись у вікно, де чорніло розмите хмар’я.

— Туди йому й дорога, псові!.. — нарешті процідив він...

ГЛОСАРІЙ. В чистім полі козаченько сивим конем грає, сивим конем грає, шабелькою висяває. Голівонько ж моя козацькая! Де б мені тебе не зложити, аби тільки слави молодецької зажити! В того козаченька троє побратимів: на лівім плечі ясен сокіл киче, на правім плечі білий кречет квиче, поперед коня сірий вовчик гуляє, сірий вовчик гуляє, доріженьку вивіряє. Сило ж моя молодецькая! Де б мені тебе не збувати, аби тільки забавоньки лицарської зазнати! В чистім полі білий камінь лежить, од того каміня три дороги біжить. Став козаченько до того каміня під’їжджати, став до свого коника такими словами промовляти: «Ой коню ж мій, коню! В яку ж сторону путь-доріженьку ми з тобою повернемо? О ліву руч поїдемо — нічого не здобудемо. О праву руч поїдемо — все збудемо. Просто себе поїдемо — голівоньку згубимо...»