Тема для медитації
Шрифт:
ГЛОСАРІЙ. У синьому морі дванадцять дів пливе. Очі у них як ізмарагди зелені, коси у них як біль біла, лиця у них як місяці ясні. Стану я на жовтім піску, кину в синє море золотого персня, буду дванадцять дів просити-заклинати. Ой ви ж білії діви з бездонної Отхлані! Не пливіть до світа сього грішний люд карати, мордувати, живим огнем палити — заберіте мене, білії діви, у синє море, понесіте мене в пекельну Отхлань, проведіте через троє воріт, де живого й мертвого межа. За ворітьми трьома ні життя, ні смерти нема, тільки стоїть терем високий, а в теремі є поруб глибокий, а в порубі сидить доля раба Божого Юра. Ти, доле-матінко! Поклич до себе трьох сестер — смерть, недолю й гризоту, закажи їм раба Божого Юра зачіпляти: аби він поміж дванадцяти огнів не згорів, чорною кривлею не сплив, од туги не змарнів, під злими стрілами не
... але чому кожного з нас не покидає переконання, що хтось завів цей світ, мов годинника, і спостерігає, як він іде? Чому ж, опинившись на грані життя й смерти, ми почуваємо наближення чогось незмірно великого й світлого, мов сонце? І врешті-решт, чому навіть найзапекліші матеріялісти на схилі віку починають сумніватися в істинності своїх поглядів, а то й навертаються до релігії? На ці запитання годі знайти відповідь чи, радше, відповідей може бути кілька, й усі вони варті одна одної. Відповідь перша: Творець настільки очевидний, що становить собою єдину реальність, і людина, будучи часткою цієї реальности, за визначенням нездатна охопити її своїм куцим, недосконалим і дочасним розумом, що призначений обслуговувати її буденні проблеми. Відповідь друга: людина як така не могла б виникнути шляхом поєднання молекул неживої матерії й подальшого еволюціонування, якби світлий творчий первень не вдихнув у неї іскру свого духу, завдяки якій ми усвідомлюємо свою індивідуальність і самодостатню цінність своєї особистости. Відповідь третя: постановка проблеми геть цілком абсурдна, а значить, на неї нема відповіди, й кожна людська істота вирішує її виходячи з власного життєвого досвіду. Відповідь четверта: повірте, й за вірою вам воздається... Так чи так, а раціоналістична свідомість потрапляє в замкнене коло й, щоб вирватися з цього вакууму, повертається до ідеї Бога як розумного творчого первня, оскільки на цій ідеї ґрунтується вся концепція людини, а отже, наше життя — це не бісівський хаос, а один із незліченних фрагментів у загальній картині світобудови, яка, своєю чергою, є елементом вищих, містичних реальностей, а значить, ми живемо не просто так, ми не бур’ян, для чогось ми потрібні, й наша любов, наші стремління, наш біль — не просто сума хімічних реакцій...
Юр кинувся зі сну, і світло вдарило його мов ляпас. Звівшись на ліжку, він хвилини зо дві ошаліло роззирався наокіл, силкуючись уторопати, як його занесло в цю хату з горбатими вогкими стінами й рудою долівкою, на якій видніють сліди глиняного віхтя, — а потім зненацька збагнув: це ж він удома! він таки прийшов додому, й це та хата, в якій він уперше побачив світ! Його погляд здивовано блукав світлицею, впізнаючи то залізний гак, де була підвішена колись його колиска, то здорову піч, де вони з бабою сиділи довгими зимовими вечорами, то лежанку, яка в дитинстві була для нього така висока, що він боявся заглянути за край і завжди забивався в куток... Юр знову глибоко відітхнув, почуваючи, як легко та радісно зробилося на душі, й зиркнув на годинника, якого він повісив на грубий кутий цвях, забитий колись у стіну. Була вже третя година ночі, й чутно було, як десь далеко в селі один за одним озиваються півні. Він зліз додолу й, розчахнувши дверцята, зазирнув у грубу. Дрова вже геть прогоріли, й жар укрився пухнастим сірим попелом. Згорнувши його кочергою на купу, Юр накидав зверху грубих корчомах і почув, як у комині завовтузилося, забухкало, а потім почало так гуркотіти, наче там гарцював домовик.
Він погасив світло й, помацки вернувшись до ліжка, заліз під ковдру. Постіль була холодна мов крига, та він укрився з головою, знаючи, що небавом угріється і зможе заснути. В хаті було темно, як у домовині; він лежав і чув, як б’ється його серце. Я живий, думав він. Я живий. Я повернувся додому. Десь далеко гриміла війна, й люди в плямистих комбезах плигали з броні зелено-сірих бетеерів, на ходу стріляючи в противника, який заліг потойбіч шосе; в сесійних залах парламентів чорніли порожні крісла й трибуни, очікуючи, поки їх знову заповнять політики з розумними чесними обличчями, які будуть вирішувати долю народу; в друкарнях гуркотіли ротації, випльовуючи зі свого нутра часописи, наповнені перекрученою куцою інформацією, яку вранці будуть жадібно глитати лохи з погаслими очима, де немає ні краплі надії; та зараз він існував окремо від цього світу, він одірвався од нього, мов ящірка від свого хвоста, він повернувся додому й тепер лежав у цілковитій темряві, скрутившись клубком, неначе звір у норі, й коли його свідомість почала занурюватися у сон, то її краєм знову ковзнуло видіння: неприродно перекошений одвірок хатніх дверей, пасма
Як був я малий, то в нас на вигоні повісили гучномовця. То була епоха, коли в космос полетіли перші ракети, коли один політик заявив, що за двадцять років побудує нам комунізм, коли всі чекали, що ось-ось і на Марсі зацвітуть яблуні, — тож радіо без кінця горлало й горлало пісню, яка починалася словами: «Главное,ребята, сердцем не стареть!» та ін... А я ніяк не міг уторопати: що ж це воно за главниє рєбята й чого їм не можна старіти ? От якось ідемо через вигін, то я й кажу:«Бабцю!» — «А що, сину?» — «А хто такі главниє рєбята?» — Вона довго мовчала. Аж врешті зиркнула на теє радіо, котре висіло на кривому дерев’яному стовпі, зітхнула та й каже: «Не слухай їх, дитино... то недобрі люде — активісти всякі там, комсомольці... одне слово, паразіти!»
II
... то прокидався, то знову засинав, неначеб виринаючи з глибокої глибини і знову занурюючись у непрозору темну товщу, крізь яку не долинає ані жоден звук, і тільки раз по разу спливаючи на поверхню, краєм вуха чув, як, нагрівшись, глухо потріскують сволоки, і ловив ніздрями запах крейди, якою була помащена груба, і вогкого мотлоху, що валявся по хаті, й жарин, які повипадали з піддувайла й ледве курілися гіркуватим чадом. Крізь приплющені вії видно було, що надворі насилу благословляється на світ; він перевернувся горізнач і, геть відкинувши тяжку ватяну ковдру, під котрою вже давно зробилося гаряче й парко, почав глибше й глибше провалюватися в сон, заколисаний тісною світлицею з образами на покуті і закуреною стелею, яка мовби схилилася над ліжком; і коли він опустився на самісіньке дно забуття, то непрозора темна товща зімкнулася над ним і загучала у вухах високим дзвоном в’язкого мертвого безгоміння...
... снилося: грузьке подвір’я. Калюжі, що блищать мов люстерка. І явори понад обійстям, котрі гойдає й гойдає холодний вітер. А над яворами у високій височині пливуть кудлаті темні хмари, схожі на конопляне повісмо. Він стоїть у сінях. Йому років зо три, не більше. Поріг такий високий, що сягає йому сливе по пояс. Але йому треба вибратися з хати. Він впирається долонями в поріг і задирає ногу. Сіни глибокі, мов яма, й нога зривається. Він падає на долівку, та підводиться й, сопучи, знову лізе на поріг. Вітер гойдає явори, вивертаючи мокре зелене листя. Він уже висадив ногу й, ухопившись за одвірок, намагається вилізти з сіней. Це дуже нелегко, та він мусить це зробити. Він мусить здолати цей поріг. Він повинен вибратися у той білий світ, де мокра земля, і явори, і холодне водянисте небо. Для чого це потрібно, він не знає. Знає лише одне: це конче треба зробити і зараз немає важливішої справи, — а тому вперто лізе й лізе на поріг, хапаючись...
... заколивалося, неначе водорості на бистрині, й почало танути, затягуючись примарною сивою млою, й коли він урешті розліпив повіки, то уздрів: золота сонячна повінь, що вливається у причілкове вікно. Миготливі тіні на стелі, які відкидає знадвору грубелецька стара груша. І якась легкість у всьому тілі, й нестримний захват од того, що все допіру починається і день стоїть як намальований.
— От учителька й послала нас, щоб одвідали Ганю та поспиталися, чого це вона перестала ходити в школу, — жебонів десь поруч монотонний старечий голос. — А була вже весна, й люде мерли, як мухи... було, вранці йдеш селом, а по дорозі то тут, то там трупи валяються... Тільки удосвіта й можна було таке побачити, бо до полудня їх уже звозили на цвинтар!..
— Гордій звозив, хто ж іще!.. — озвався другий голос.
— А певно! Йому ж два трудодні платили, що мерців по селу збирав... От ідемо ми через вигін та й заходимо в обійстя. Вовчиця, ти ж знаєш, коло вигону тоді жила, в Антоновій хаті. Двері незамкнені були, як зараз пам’ятаю... Ми на поріг. Здрастуйте! Здрастуйте. А де Ганя? — Деренчливий старечий голос урвався. Чутно було, як хтось закашлявся. — Аж тут нас немов би правцем поставило... на ослоні під вікном лежить її голова, й коси додолу звисають!..
Настала тиша, й тільки чутно було, як у шибку б’ється муха.
— Як ми кинулися надвір... а матінко рідна! Ніби подуріли — їде Гордій драбиняком, а ми простісінько під коні! Трохи й самі життя не стеряли...
— Той Гордій теж був добрий! — озвався другий голос. — Такого людей живцем у кагати повкидав...
— А Югину! А Христю! А Степанового батька хто ж одвіз, як не він? Степан у Мурманському офіцером служив та й прочув, що на Вкраїні голод. Приїжджає в село, а батька вже на цвинтар звезли. Він туди, коли ж гукає щось із кагата... Насилу живого витяг!