Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— Ви вкрали у нас життя, — констатував він тоном сердитого вдоволення, неначе завжди підозрював, що до цього дійде. — Наше звичне життя. Що ви дасте нам натомість, містере Ґілеад?
Натовпом пронеслося схвальне бурмотіння. Почувши його, Джейк Чемберз зненацька розлютився так, як ніколи в житті. Його рука, неначе за власним бажанням, потяглася до руків’я «койота», погладила його, і Джейк відчув холодну втіху від його обрисів. Навіть горе ненадовго відступило на задній план. А Роланд усе зрозумів, бо, не повертаючи голови, сягнув рукою за спину і стиснув Джейкові пальці.
— Якщо вже питаєте, я скажу, що я вам дам, — промовив Роланд. — Це місце, де ви їли мозок беззахисних дітей, щоб знищити Всесвіт, я збирався спалити дощенту, так, до останньої тріски. Я мав намір запустити летючі кулі, яких у нас доста, щоб вони знищили вибухами все, що не піддалося вогню. Я планував показати вам шлях до річки Вайє й зелених Калій, що за нею лежать, і супроводити вас прокляттям, якого навчив мене батько: щоб ви жили довго і все життя нездужали.
Ці слова зустріли обуреним бурмотінням, але жоден Руйнач не наважився подивитися Роландові у вічі. Чоловік, що погодився виступити від їхнього імені (попри всю свою лють, Джейк віддав належне його мужності), хитався з боку в бік, неначе міг от-от зомліти й гепнутися на землю.
— Кальї лежать у тому напрямку, — показав Роланд рукою. — Якщо підете, дехто з вас, а може, й багато хто з вас загине в дорозі, бо там водяться дикі голодні звірі, а вода, якщо вона і є, то отруйна. Я не маю ні найменшого сумніву, що фолькен у Кальї зрозуміють, хто ви такі і що робили, навіть якщо ви збрешете. Бо серед них є манні, а манні багато бачать. Проте вам можуть подарувати прощення, а не смерть, бо в серцях тих людей набагато більше місця для милосердя, ніж ви можете осягнути своїм розумом. Чи я — своїм. У тому, що вас поставлять до роботи і решта вашого життя мине аж ніяк не в розкошах, до яких ви звикли, а у тяжкій праці й семи потах, я не сумніваюся. Але закликаю вас іти, хоча б для того, щоб спокутувати все, що накоїли.
— Ми не знали, що робимо, смертоносний ти чоловіче! — розлючено заверещала жінка з задніх рядів.
— ЗНАЛИ! — закричав у відповідь Джейк, та так голосно, що перед очима попливли чорні цятки, і Роландова рука знову миттєво опинилась на його руці, щоб стримати. Чи справді він був готовий полити юрбу вогнем з «койота», знову принести в це жахливе місце смерть? Він не знав. Знав лише, що його руки, руки стрільця, іноді не слухалися голосу розуму, коли в них опинялася зброя. — Не смійте казати, що не знали! Ви знали!
— От що я вам дам, — сказав Роланд. — Ми з моїми друзями… тими, хто вцілів, хоча я певен, що той, хто лежить мертвий, погодився б, тому я говорю і від його імені також… залишимо це місце, як є. Я не сумніваюся: тут стільки їжі, що вам на все життя вистачить, є роботи, які вам готуватимуть, і пратимуть одяг, і підтиратимуть сраки, якщо вам саме таке життя потрібне. Залишайтесь тут, якщо ви волієте бути в чистилищі, а не спокутувати гріхи. На вашому місці я б пішов. Уздовж залізничних колій, які виведуть із краю пітьми. Розкажіть тим людям про все, що накоїли, поки вони самі не зрозуміють, станьте навколішки, оголіть
— Нізащо! — категорично викрикнув хтось. Але на обличчях деяких промайнув сумнів — принаймні так здалося Джейкові.
— Як хочете, — мовив Роланд. — Своє останнє слово я сказав. Наступний, хто заперечить, замовкне навіки, бо моя подруга готує мого друга, свого чоловіка, до похорону, і мене переповнює горе та лють. Хто з вас наважиться ще щось сказати? Хто кине виклик моєму гніву? Якщо так, то ви кинете виклик цьому. — Він витяг свого револьвера й приклав його дулом до заглибини біля ключиці. Джейк виступив уперед і став з ним пліч-о-пліч, нарешті витягши свого «койота».
На мить запала мовчанка. А потім чоловік, що говорив, відвернувся.
— Не стріляйте в нас, містере, ви й так уже багатьох убили, — різко сказав хтось.
Роланд не відповів, і натовп став розсмоктуватися. Деякі Руйначі побігли, решта, мов застуду, підхопили естафету. Вони тікали мовчки, крім тих, хто схлипував від плачу, і невдовзі їх поглинула темрява.
— Ого, — тихо й шанобливо сказав Дінкі.
— Роланде, — звернувся до стрільця Тед. — У тому, що вони робили, винні не лише вони самі. Я думав, що пояснив, але, напевно, мені це не дуже добре вдалося.
Роланд сховав револьвера в кобуру.
— Тобі це чудово вдалося. Саме тому вони досі живі.
Край Алеї біля Дамлі-Гауза тепер був цілковито в їхньому розпорядженні. Шимі пришкутильгав до Роланда. Його очі були круглі й зберігали урочистий вираз.
— Дорогенький, ти покажеш мені, куди хочеш потрапити? — спитав він. — Можеш показати те місце?
Те місце. Роланд настільки зациклився на часі, що геть забув про простір, куди вони мали вирушити. А дорогу, якою вони їхали в Ловеллі, він пам’ятав дуже слабо. За кермом машини Джона Каллема сидів тоді Едді, а сам Роланд настільки глибоко поринув у задуму, міркував про те, яким чином переконає доглядача їм допомогти, що не роздивлявся навколо.
— А Тед показував тобі місце перед тим, як ти відправив його в Америку? — спитав стрілець у Шимі.
— Еге ж, показував. Тільки він не знав, що показує. То була дитяча картинка… не знаю, як пояснити… дурна голова, саме павутиння в ній! — Стиснутою в кулак рукою Шимі вгатив себе межи очі.
Другого удару він собі завдати не встиг, бо кулак перехопив Роланд і змусив Шимі розтиснути пальці. Дуже обережно і делікатно змусив.
— Ні, Шимі. Здається, я розумію. Ти знайшов думку… спогад з його дитинства.
До них підійшов Тед.
— Авжеж, так і є, — кивнув він. — Не розумію, чому я сам цього досі не розумів. Мабуть, це надто просто. Я виріс у Мілфорді, а те місце, де я вийшов тисяча дев’ятсот шістдесятого року, було, з погляду географії, на відстані плювка звідти. Напевно, Шимі знайшов спогад про поїздку на возі чи на гартфордському трамваї, коли я їздив у гості до дядька Джима й тітки Моллі у Бриджпорт. Десь глибоко в моїй підсвідомості. — Він похитав головою. — Я одразу зрозумів, що опинився в знайомому місці, тільки багато років минуло. Коли я був малий, Меріт-парквей ще не існувало.