Темна вода
Шрифт:
6. Сонце, повітря і вода
Не обдурив Заруба. На базі відпочинку із класичною назвою „Метеор”, жодних проблем у Мельника не виникло. І жодних питань йому ніхто не задав.
Директором виявився печальний мужчина непевного віку. Віталій спробував прикинути, скільки йому може бути років, і швидко облишив цю дурну справу. Худий засмаглий невисокий чоловік, стрижений під йоржик і вдягнений лише в сині шорти, які колись були джинсами, власним прикладом доводив: не треба вигадувати ніяких еліксирів молодості, сідати на кремлівські дієти чи купувати різні стимулятори-метелики.
А ще не ясно, чи залишить новий власник його на робочому місці. Ясно, є йому чого сумувати і є причини дивитися вовком на кожного, хто приперся після особистого дзвінка хазяїна.
— „Люксів” у нас нема.
— Для чого? — Мельник узяв у нього ключ із бляшаною бирочкою, на якій була вибита цифра „13”. — Ой, а іншого номеру в нас нема?
— Забобони?
— А то!
— Не ти один! — відрубав Обухівський. — Зараз народ такий пішов — не хоче свої гроші за тринадцятий номер платити. Тому тільки він у нас гуляє навіть коли пік сезону. Значить, він єдиний зараз вільний.
— Слухайте, а раптом я заплачу — і ви дасте мені будиночок із іншим номером?
— Нічого не вийде. Зайнято все. Хочеш — бери намет, у нас тут прокат.
— Раз так, то нехай — якось переживу, — знизав плечима Мельник.
— Куди дінешся, — буркнув Обухівській і повів його до вказаного будиночка.
Це виявилася пофарбована в жовтий колір фанерна споруда, яка більше нагадувала шпаківню чи собачу буду великих розмірів. До неї прибудували невеличку тераску. Від будиночка до будиночка тягнулися дроти.
— Обережно, розетка там іскрить, — Обухівський відчинив невеличкий навісний замок. — І бажано не курити всередині. Бо пропалиш матрац, а в на їх поки мало.
— Поміняти розетку не додумалися?
— Для чого? Там же не живе ніхто ніколи, я ж казав тобі!
Мельник зазирнув усередину. Голі стіни, дві койки з панцерними сітками, стоять біля стін одна навпроти одної. Дерев’яна поличка, на ній — чайник, каструля, два полумиски, в одному з них — дві ложки і дві виделки. Два емальованих кухлі. Все на вигляд дуже старе. Відразу при вході біля розетки — холодильник „Кристал”.
— Працює? — кивнув на нього Віталій.
— Якщо ти його не уграєш, — Обухівський обережно всунув штепсель у розетку, холодильник сильно загудів, здавалося — зараз випустить жмут вогню з сопла і полетить, проваливши фанерний дах. — Білизну отримаєш у мене. До речі, поки що білизна — тільки для персоналу. Твій хазяїн обіцяє видавати з часом кожному, чистий тобі готель... Цей раз народ іще обходиться своїми простирадлами.
— Н-да, зі зручностями не густо, — слово „хазяїн” Мельник пропустив крізь вуха, розуміючи — Обухівський хотів його вкусити.
— А ти, як я розумію, не відпочивати збираєшся, а нас усіх тут невідомо від кого охороняти. Ніколи охорони не було, скільки себе пам’ятаю,
Мельник відчував — із цим аборигеном йому треба поговорити. Але — не тут і не тепер. Взагалі треба роздивитися, що тут до чого, і виходячи з цього запитувати. Тому він вирішив поки помовчати. А Обухівського, видно, це влаштовувало.
Він полежав горілиць майже годину, але в голову не приходило жодних думок. Такого він за собою помічав не часто. Невміння відключатися повністю і тримати голову порожньою й чистою Мельник вважав то своїм недоліком, то — чеснотою. Все залежало від конкретних обставин. А в цьому куточку природи в голові наче протяг гуляє — всі ідеї, міркування та просто думки ніби видуло.
Ось, мабуть, одна з причин, чому народ сюди валом валить. Хоча тут смердючі сортири на вулиці, один на всіх рукомийник, оси вдень, хмари комарів вечорами, спартанські умови проживання і не надто привітний начальник бази. Ну, останнє може бути виставою, розіграною персонально для нього, небажаної особи. Але то не рахується. Головне — тут, видно, атмосфера не спонукає ні до чого, окрім відпочинку з порожньою головою. Шульга міг із ким завгодно битися об заклад, що про таке мріє дві третини населення земної кулі.
Правда, аж так глобально він ще ніколи не мислив.
Тому рвучко підвівся, скинув джинси, шкарпетки, білу футболку, кросівки, провів себе по боках. Н-да, за місяці вимушеного безробіття чи сидячої роботи встиг набрати трошки жирку в боки. З рештою, сила справжнього мужика не в боках. Перевдягнувся в новенькі сині плавки, шорти-„бермуди”, розцяцьковану всіма кольорами райдуги безрукавку. На голову — бейсболку, на ніс — темні окуляри, до рота — цигарку. Тепер він мало чим відрізнявся від пересічного відпочивальника. Хіба шкіра молочного кольору. Але це не на довго — сонце вже пекло немилосердно.
Так. Пора обстежити ввірену територію.
Мельник кілька хвилин вагався, дивлячись на свою сумку, але тут без варіантів: заховати пістолет на собі нема куди. Тому, зітхнувши, ризикнув залишити його на дні сумки. Зачинив будиночок, вірячи, що ніхто не ризикне ритися в його речах за його відсутності. Глянув на годинник — половина дванадцятої.
Пішов.
Територія бази відпочинку „Метеор” виявилася не дуже великою. Півсотні різних за розміром, але зроблених, мабуть, із однієї партії фанерних листів будиночків вишикувалися за квадратно-гніздовим принципом. Більш місткі стояли по один бік широкої стежки, маленькі двомісні, близнюки того, який займав Шульга, займали іншу сторону. Біля кожного вкопані в землю столик і досить широка лавка.
В центрі цього маленького фанерного містечка стояло здоровенне дощате приміщення, схоже на склад якогось інвентарю. Поруч притулилося приміщення поменше — їдальня. Звідти пахло чимось пригорілим, цей запах нагадав Віталію аромати гуртожитку, в якому кілька років прожив, поки не вдалося пробити квартиру як молодожону. Судячи з усього, тутешній харч хоч і входив у вартість путівки, популярністю не користувався. Або, швидше за все, відпочиваючий люд поглинав перше, друге і компот, але зовсім не наїдався. Бо інакше для чого в будиночках стояли холодильники? Адже свого часу за чийсь рахунок було закуплено сюди півсотні „Крісталлов” та „Днєпров”.