Темна вода
Шрифт:
— Це хто тут? — промовив той, розтягуючи слова на блатний манер.
— Мене звати Бетмен. Я тут порядки наводжу.
— Козел ти, а не Бетмен, — Лютий не говорив, а ніби випльовував слова. — Ставай у чергу, якщо теж хочеш. Ми зараз зайняті.
— Зараз, — наголосив на цьому слові Мельник, — от саме зараз, пацани, ви поки що вільні. Поки я добрий.
— Ти диви — добрий, блядь! — Лютий озирнувся на свою зграю. — Чули, пацани? Він добрий!
— Зате ми злі! — гаркнув той, що стояв на нього ближче і з усієї сили вгатив носаком
— Правильно, Малий! Ми сьогодні злі! — погодився Лютий.
Тепер Мельник точно знав, хто з них хто. Так простіше.
— Злі як собаки? — поцікавився він.
— Ага! — реготнув Лютий. — Покусаємо!
— Ну, а я ветеринар, — Віталій зробив півкроку вперед. — Уколи від сказу роблю. Розійшлися на хер звідси, собаки, бо дядя зробить ваву!
— З чого?
— Лютий, в нього волина! — попередив Малий.
— Бачу. Тільки це не волина. Вона не стріляє. Понти.
Поки Лютий говорив, інші вже перегрупувалися і тепер насувалися на Мельника півколом, забувши про свою жертву. Скориставшись моментом, той, кого били, таки відкотився в бік і заповз у кущі.
— Назад, — стишив голос Мельник. — Стріляти буду.
— Давай, вали! — весело дозволив Лютий. — Мені вже цікаво. Ти жопою пукнеш чи як?
— Отак!
Опустивши руку, Мельник натиснув на спуск.
Гахнуло. Темряву на мить розрізав сніп вогню.
Він стріляв просто під ноги ватажкові. Лютий від несподіванки цапом підскочив на місці, сахнувся, відступив. Решта зграї вклякнула на місці.
— Ще раз? — запитав Мельник, не підносячи голосу. — Друга — в ногу, якщо мало буде, тоді третя — в голову. Кому — не знаю, на кого Бог пошле. Ну, чого стали?
— Стріляє! — Череда позадкував першим, за ним — Кора з Малим. Лютий лишився стояти, опустивши стиснуті в кулаки руки вздовж тулуба.
— Міліція! Міліція! — почулося по той бік кущів. Голос жіночий — Ольга кричить.
— Ладно. Не прощаюся, — сплюнувши під ноги, Юра Лютий, так само задкуючи, відступив, і лише відійшовши на безпечну відстань, повернувся і зник серед заростів. Пацани слухняно пішли за ватажком і полянка спорожніла.
Тишу, яка настала раптово, порушував тільки тихий стогін побитого. Мельник заховав пістолет, підійшов до лежачого, присів біля нього.
— Що тут у вас?
— А ви не бачите? Могли вбити, козли малолітні! — чоловік, стогнучи, сів і почав обмацувати себе. — Ох, блін, мудаки! Хоч кістки цілі...
— Точно? Може, лікаря?
— Якого, на хрін, лікаря! Здається, все ціле... Я голову закривав, яйця і живіт. Все одно пару разів хтось добре приклав, — побитий потрусив головою. — Ф-фу-у! Ви вчасно...
— Це не я. Тут є кому дякувати, — Мельник глянув на Ольгу, яка саме підходила до них. — Як ви побачили?
— Очима! — вона так само присіла поруч. — Цей чоловік ішов на „Аврору”, а вони його перестріли, оточили і в кущі
— І ви відразу до мене побігли?
— Чесно? Я не знала, що робити. Там той рятувальник здоровий сидів, знаєте, ходить тут такий місцевий мачо... Тільки навряд би він чимось допоміг. Тут же мало не щоночі бійки.
— Ви кожну ніч тут гуляєте? Сама? — Мельник не приховував подиву. — І купатися сама не боїтеся. І потвори не злякалися. Ви смілива жінка, скажу я вам.
— Момент! — побитий чоловік ураз ніби ожив. — Ви щось знаєте про місцеву потвору?
— Ми з вами тільки що бачили чотирьох місцевих потвор, — відповів Мельник, внутрішньо напружившись.
— Ви ж знаєте, про що я говорю! — чоловік схопив його за руку. — Мене ж через це мало не вбили, ясно вам!
— Так-так, — Мельник підвівся. — Тут без півлітри не розібратися. Я через вас бармену не заплатив. Піду розрахуюся, заодно поговоримо!
— Ще чого! Це я вам винен! — врятований, крекчучи, підвівся, далі спираючись на руку Віталія. — Мене Антон звати, — він ляснув себе по кишені. — Гроші не забрали, хоч це добре.
— А може, треба було віддати їм гроші відразу?
— Я ж вам кажу — не в грошах тут справа. Скільки хто там у барі винен?
У нового знайомого вистачило грошей на пляшку коньяку. Ольгу він від себе не відпускав, називав її рятівницею і Мельнику нічого не лишилося, як забрати до себе в будиночок обох. Білявка тільки заскочила до себе, принесла шоколадку — купила вранці в Людиному вагончику. Антон швидко поламав її на дрібні кубики, Мельник тим часом заходився наливати коньяк. У нього в бунгало, розрахованому теоретично на двох, знайшлося тільки два емальованих кухлі. Довелося Ользі йти до себе ще за одним.
Тепер, при світлі лампочки, вони змогли роздивитися врятованого ближче. Йому було років під сорок, був він дуже худим і патлатим. Каштанове волосся сягало майже до плечей. Джинси і теніска викачані в землі, на обличчі — кров та синці. Хоча Антон умився біля річки, все одно розбиті губи кривавили. Ліве око являло собою щось суцільне синьо-лилове.
— Так і вибити могли, — Ольга обережно торкнулася підбитого ока пучками пальців.
— Запросто, — погодився Антон, збираючи волосся за спиною в „хвіст”. — У вас випадково немає чим цю гриву затягнути?
— Жіноча заколка? Підійде?
— Смієтеся? Смійтеся, я справді смішний, — Антон дав волоссю спокій, взяв наповнений кухоль. — Ви мені життя врятували, правда.
— Знаєте, Олю, він зовсім не перебільшує, — погодився з потерпілим Мельник.
— Вірю. Кажу вам — я їх бачила.
— Зараз ви мені розкажете, чому, в такому разі, ви ходите вночі сама туди, де точно можна зустріти цю компанію. Причому — нетверезу. Білявкам такі зустрічі особливо протипоказані, — Мельник чокнувся з обома, випив, зажував шоколадом.