Темнота

Самчук Улас Олексійович

Андрій не видержав:

— Ольго! Мене це не цікавить! Не цікавить! Не цікавить!

— Але ж він послав його до чорта! — обурилась Ольга. — Каже через хрипіння. Іди, каже, к чорту! Іди ти к чорту! — Андрій не дослухав. Він справді не цікавиться. Не спитав навіть хто і кого послав «к чорту». Його обличчя дерев'яне, і він, здається, хоче лише звідсіль тікати, по можливості дальше і скорше, і йому лишень, здається, що втекти нема куди, ніби у сні.

Біля третьої по полудні, родина Андрієва, обвантажена валізами, тягнулася візником у напрямку головного вокзалу. На всіх обличчях напруження. До потягу досить часу, але всім здається, що він уже

втік. На вокзалі Андрій напружено і якось урочисто віддає свої порядно подряпані валізи в багаж і після того, він з Юрчиком на руках, в супроводі обвантаженої Ольги, вливається, чи краще втискається, у тісну гущу людей на пероні, що їм, здається, нема ні кінця, ні краю.

Потягу ще не було, згори лилось гаряче і густе сонце, у повітрі стояла сріблиста пилюга, людська маса у своєму напруженні скеровує всі свої очі в ту щілину між небом і землею, помережану шинами, звідки б мав той потяг появитися. Хвилини йдуть, мов військо лавами, у такт з биттям серця, бистрі ластівки, мов іскри, пронизують повітря, і враз, ніби з-під землі, постає і починає зростати, спочатку сірий, після все темніший і темніший якийсь грізний потяг, що повільно насувається на застиглу людську масу. Люди витягають шию, їх руки затискають пакунки, м'язи рук і ніг готуються до скоку. Потяг все наближається і наближається, досягає до людської маси, розсуває її, втискається в її гущу, десь там, ніби на щось, натискається, брязкає буферами і зупиняється.

І все, що було на пероні, рухнуло. Двигтів перон, хитався потяг, здригалось повітря. Крізь двері, вікна і кожну щілину настирливо втискались до вагонів люди, а сам потяг, ніби довгий, многочленний, ненаситний змій стояв і здригаючись ковтав, усмоктував, визбирував свою поживу. Андрій і Ольга із своїм Юрчиком і своїми валізами опинились в череві того змія.

Потяг рушив, — все хильнулось у один бік, опісля в другий, закрились двері, попливла земля, замигали телеграфні стовпи. Ще півгодини, і вся та рухлива суміш людей і машини виривається з міста на розлогі простори рівнини, напружується, бере розгін і женеться у далечінь.

IX

У кінці серпня Івана Мороза, як звичайно, спішно викликають до Москви. В обід приходить телеграма, а вже о третій годині особистий Морозів літак стартує і бере напрямок Москва. Мороз має недобрий настрій, такі наглі виклики, хоча трапляються і часто, ніколи не віщують доброго.

Другого дня о восьмій годині ранку, Мороз уже сидить у просторому кабінеті начальника ГУЛАГа Карла Вормана. Мороз і Ворман зустрілись, як звичайно, приязно, обмінялись чемностями, спитали один одного про здоров'я, але Мороз відчував, що щось тут не все гаразд. І дійсно, як тільки Мороз усівся і закурив, Ворман одразу почав:

— Плохувато, Іване Григоровичу, — проговорив Ворман многозначучим тоном.

— Навіть? — буркнув Мороз і бурхливо насупився.

— Познайомся, — каже Ворман і простягає Морозові пару аркушів знайомого таборового паперу густо записаного машиновим письмом знайомої машинки. «Рапорт». І «генеральному секретарю ЦК ВКПб». Старанно, зо всіма приналежними гнучкошийницькими атрибутами, доносилось про роботу Мороза протягом останніх років. Довгий перелік заплянованих підприємств, довга статистика витрат на їх устаткування, багато доказів їх невиплатности, і плачевність висновків. На думку авторів посланія, все те ніщо інше, як закроєна на широку ногу туфта, що

вимагає докладного розслідування на місці спеціяльною комісією. Підписали посланіє перший заступник главнича Ухт-Печортресту Максим Миколаєвич Іванов і головний бухгальтер управління Федір Кирилович Перцов.

— Так, — буркнув Мороз, положив папір і заворушив губами.

— Ну, що ж ти на це? — питає Ворман з тривогою в голосі.

— Я? Давай комісію, тни голову і крапка! — каже Мороз з іронією.

— Справа серйозна, — продовжує Ворман.

— Не думаю перечити, — тим же тоном каже Мороз і додає: — Скільки вам і якими словами казати? За наявність девонської нафти ручу головою, та коли ви більше вірите двом мерзотникам, ніж мені — робіть по-своєму. Пробуравили півтори тисячі метрів, не хочете далі — бурав геть і лавочку закриємо!

— Іване Григоровичу — без нервів! — Мороз стукає кулаком по столі.

— Без нервів, видно, не піде. І не лише нервів — голів! Я їм, ослам, докажу, що ті штани не по них шиті і стукати на себе не дозволю.

— Але ж результати минулих трьох років…

— Чому наші результати, — різко перебиває Вормана Мороз, — вас бентежать? Не освоїли ми території розміром Франції? Я не біблійний Бог і не казковий чародій. І хто винен, що нафта у мене залізла дві тисячі метрів під землю, а не сімсот, як у Баку. І хто не має терпеливости, і боїться витрат — сиди на печі і не рипайся.

— Ну, добре. Доложу Сталіну, — каже примирливо Ворман.

— Я сам доложу йому, — говорить аґресивно Мороз.

— Ще краще. На коли замовити авдієнцію?

— І про це подумано. Сьогодні, о шостій, — каже Мороз, гасить цигарку і встає.

До вечора Мороз побував у Кремлі, а на цілу ніч, крізь темноту і бурю, кленучи літак, що так поволі летить, понісся він до Чіб'ю. Увірвався туди несподівано і зразу ж подався до головного управління. Маленький, плеканий із своїми полірованими нігтями Іванов, побачивши Мороза, зблід, як полотно. Мороз без слова схопив його за комір і дослівно викинув його через відчинене вікно, потім увійшов до канцелярії Перцова, не знайшов його, покликав свого нового коменданта Остапенка і наказав ще того самого дня перевести Іванова й Перцова на Щугорку. Далі він погнався на своєму танку на пункт 175, наказав прорабові Шумовському подвоїти буравлення, а увечорі, покупавшись і поївши, він зайшов до Наталки і сказав їй:

— Мусів послати твого елеґанта на Щугорку. Доносами почав бавитись. Мовчи! Будь рада, що не звелів його повісити. Тепер ти вдова і можеш шукати іншого.

— І дурень, — сказала на це гостро Наталка.

— А це ж хто, по-твоєму, дурень?

— Ти! Розуміється. За роботою не бачиш, що в тебе під носом діється.

— А ти ж для чого, моя прекрасна! — посміхнувся Мороз.

— Ой, не смійся, не смійся, Іване! — сказала на це Наталка і кинула на нього гострий погляд. — Ти-но краще приглянься, що тут твоя любезна виробля.

— Так що ж вона виробляє? — знову криво посміхнувся Іван.

— А таке виробляє, що тобі може голови коштувати!

— Ой, ой! Страшно стало! Організує, кажеш, троцкістів? Ха-ха-ха!

— Твоїм коштом, — додала Наталка. — А Іванова, як хочеш знати, не ти викинув, а вони — намовили дурня і той послухав. Перцов. Брильянти крав, а тепер в політику бавиться чужим коштом.

— А ти ж звідки все те знаєш — мудра? — примирливо проговорив Іван.

— Моє діло — знаю. І тобі кажу: це може дорого тобі вийти. Тепер ти своїми власними руками знищив одинокого свого прихильника.