Тернистий шлях кубанця Проходи

Коваль Роман Миколайович

В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля.

Ці слова стали життєвим кредо кубанця Проходи.

Національному пробудженню сприяла й дружня політика австрійців та німців. Вони допустили в табори діячів Спілки визволення України, які вільним і розумним словом виіскрили в душах українців бажання стати вільними на своїй землі. «Не цурайтесь вільного слова, — воно має творчий дух! Із рабів воно робить вільних громадян!» — невдовзі вже й самі

закликали пробуджені сини України [15].

Стати на шлях боротьби «за національне ім'я рідної землі» допомогли й росіяни. Символом їхнього зневажливо-кпинного ставлення до українців став Василевий вчитель у станиці Уманській Сергій Михайловський, який буквально тратив рівновагу, коли чув українське слово.

— Ей, ти, — з погрозою цідив він, почувши, що хтось з дітей говорить українською, — што ти там бунчіш? Я тєбя, каналія, вздую как сідарову казу!..

А жорстока пацифікація української Галичини і Лемківщини 1914 року, свідком якої став кубанець, остаточно протверезила від чаду російського патріотизму. Внутрішній протест засвідчив, що під російською шинелею у нього билося українське серце…

І все ж наука не завжди допомагає.

Московський окупант багатоликий. І не всі його личини явні. В одній з них (Таращанській дивізії) Василь Прохода побачив спасіння для України. І став на хибну стежку. До помилкового рішення підштовхнуло розчарування Українською Державою гетьмана Скоропадського, яка мала недоукраїнський характер. Підкупили і соціальні гасла більшовиків. Кубанець вирішив перейти північний кордон і влитися в лави таращанців. Хіба знав він, що тих уже встигли загнуздати московські комісари.

Василя врятував щасливий випадок — зустріч на вокзалі в Конотопі з товаришем — сірожупанником Малевичем. Завдяки йому Прохода і повернувся в «родину національних романтиків» — Сіру дивізію [96, с. 248].

Національні романтики, які зі зброєю в руках добувають свободу для себе і свого народу, — святі люди. І тут немає жодного перебільшення. Це підтвердили і євреї, які загалом з недовірою і недружньо ставилися до Української держави та її війська. «Що це воно — звичайні салдати?.. — дивувалися вони, спостерігаючи за сірожупанниками, які скрізь встановлювали лад і спокій. — Козаки?!. Ах, які ж ви славні люде». В Житомирі, Бердичеві, Луцьку та інших містах євреї, згадуючи «сірих», говорили: «Так, це були люде, це було військо» [95, с. 116, 117]. А євреї в часи війни були дуже чутливим барометром…

Когось з читачів, напевно, здивувало, що більшість сірожупанників мали соціалістичні переконання. Діяч тієї доби Дмитро Дорошенко називав їх «майже комуністами». Прохода визнає це (хоч до матеріалізму ставився негативно). «Будучи інтелігентним пролетарем, — писав кубанець, — я нічого не мав проти введення в Україні цілком соціялістичного чи навіть комуністичного устрою, лише, щоб він був дійсно українським, що давав би можливість повному й вільному розвиткові української національної культури…» [97, с. 20].

У роки Визвольної боротьби більшість борців за Українську державу сповідували ліві переконання. І це зрозуміло,

адже століттями український народ був відсторонений від багатств рідного краю. Українці своєю працею здобували становище для інших — росіян, поляків, євреїв… Так що націонал-комунізм у ті часи дивиною не був. Зокрема, його сповідувала партія боротьбистів. Подібні погляди мало й багато безпартійних. І в цьому нічого страшного немає. Головне, щоб вояк знав, хто ворог і в який бік стріляти. Боротьбистів націонал-комунізм завів у глухий кут «співпраці» з окупантами, а сірожупанникам подвоював завзяття в боротьбі проти московської комуни.

Хоч на полях битв кубанець Прохода все зробив, щоб здобути для свого народу свободу, він її не дочекався…

Поховали ветерана у Бавнд-Бруку, біля церкви Андрія Первозванного, де спочивають видатні сини України (хоч військовий ранг він мав не такий уже й високий — життєвий подвиг вимірюється не званнями і посадами).

До слова, генерали УНР пропонували Василеві Проході підвищити звання, але він «рішуче відмовився, бо вважав, що це була би насмішка над тими, які здобули звання на полю бою» [70А].

Багатозначною виявилася і така думка підполковника Проходи. «Той факт, що я народився в Росії, — зазначав він в одному з листів до Військової прокуратури СССР, — не може служити приводом до позбавлення мене свободи» [25, арк. 149–150]…

Ставився до Росії як до репресивної держави і штундист з України, з яким Василь Прохода сидів у Воркуті. Штундист «фанатично вірив, що Москва — «блудниця на семи пагорбах» буде зруйнована, сліду від неї не залишиться…» [98, с. 49]. Ця надія гріла і гріє серця багатьох поколінь українців. Адже доки Москва існуватиме, доти душі десятків мільйонів невинних, нею убієнних, не заспокояться.

Роман КОВАЛЬ

Джерела

1. Анкета біографічна (Василя Проходи). Списки та анкети академії на студентів-стипендіатів. Центральний державний архів вищих органів державної влади та управління України (далі ЦДАВО України), ф. 3795, оп. 1, спр. 50.

2. Анкети студентів ріжних факультетів Академії. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 616.

3. Артюшенко Ю. Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966. — На чужині, 1966.

3А. Архів Управління Служби безпеки України у Вінницькій області, спр. 8217.

3Б. Archiwum Instytutu Jozefa Pilsudskiego w Ameryce, zespol Ukrainska Misia Wojskowa w Polsce, t. 2/2, k. 278–279.

4. Биковський Л. Від Привороття до Трапезунду. Спомини (1895–1918). — Мюнхен — Денвер: Дніпрова хвиля, 1969.

5. Биковський Л. Із записної книжки бібліотекаря-мандрівника. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78.

6. Биковський Л. Передмова // Записки Непокірливого: історія національного усвідомлення, життя і діяльності звичайного українця. Кн. 1. — Торонто: Пробоєм, 1967.