Тероріум

Кожелянко Василь

– Суко! Суко!
– загукала Роксолана до Неомарусі Акушерки, інакше вона до неї не зверталася.
– Виклич полковника, я маю що йому сказати!

– Ночь січас, сладкая моя, - хтиво оглядаючи Роксолану, воркотіла наглядачка, - утром визову. А січас ночь, і возможно, ету ночь ми провєдьом вмєстє.
– Вона похітливо облизнулася.

– Вранці виклич полковника!
– владно скомандувала Роксолана і відвернулася до стіни.

Але вранці полковник не прийшов. Натомість уже десь ближче до полудня Неомаруся, ввійшовши з якимось винуватим виглядом,

принесла Роксолані канапку з маргарином, кухоль солодкого чайного напою і - диво!
– баняк гарячої води і брусок господарського мила. Мовчки все це залишивши в камері, вона делікатно пішла до виходу. В дверях обернулася і схвильовано промовила:

– А я до вас не так вже погано ставилась, чи не так, шановна панно?
– І вийшла, не чекаючи на відповідь.

Здивована Роксолана сяк-так вмилась, з’їла принесене, випила напій, але нігті про всяк випадок знову замаскувала саморобним брудом.

Наступного дня до неї в камеру знову зайшла Неомаруся, принесла вже дві канапки з маргарином та чайний напій ще солодший і трохи ніяково сказала:

– Я можу сказати вам, хто зрадив ваших ювелірів.

Роксолана схопилася так рвучко, що перекинула напівпорожній кухоль.

– Хто?

– Я не знаю, як його ім’я, але мені стало відомо, що ваших тоді в лісі побили усіх, живими залишилися двоє - ви і той поранений хлопець нагорі, отже…

– Як його ім’я?

– Я не знаю, панно…

– А зрадник, отже… - Роксолана вже сама збагнула.

– Виходить, панно, що зрадник той, хто живий, неушкоджений і на волі, - закохано глипнувши на Роксолану, відповіла Неомаруся. А потім зашарілася.

– Це… це… - Роксолана, схопившись обома руками за голову, вперше за час перебування у в’язниці заплакала і впала на залізне ліжко.

19

УКРАЇНСЬКИЙ БУНТ ЩЕ

Три дні і три ночі співали звьозди для українського народу, і вмирала революція, що так достеменно й не народилась. Офіційно історики уже було почали писати монографії про «т. зв. жовтневий заколот», але першого листопада сталося щось дивне. Зранку як у Києві, так і в інших містах України на виступ не з’явилася жодна, навіть найдрібніша звєзда, о дев’ятій годині не відчинився жоден з тих, які ще так-сяк працювали, продуктових магазинів, а на довершення різко похолоднішало - звіявся північний вітер, температура впала нижче нуля.

В Україні стало тривожно, але день минув спокійно. А наступного дня зранку в Києві та в усіх великих містах на вулиці вихлюпнулися величезні натовпи. Це були уже значно зліші, відчайдушніші і рішучіші люди.

У Києві біля естради, де два дні тому виступали звьозди, маніфестанти впіймали ще недавно свого улюбленця - співця Кобзаревича.

– Де звьозди?
– спитав народ свого пісенного пророка.

– Усіх артистів, як великих, так і малих, - відповів Кобзаревич, - запрошено до Пекіна, на святкування ювілейної

річниці корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» За нечувані гонорари! Такі, панове, гроші, що вистачить до кінця життя і артистови, і його дітям… Якщо не проп’є, звичайно.

– А чому ви, пане Кобзаревичу?…

– Я не можу у цей вирішальний час не бути зі своїм народом, - скромно відповів виконавець власних пісень пан Кобзаревич і заспівав пісню протесту «Вставайте, гнані і голодні…»

У натовпах почало з’являтися все більше і більше людей в уніформі самооборони. Вони вишукували молодих міцних людей і пошепки називали їм місце, де ті можуть отримати зброю. Бо готувався штурм урядових будівель.

На Банковій готувалися до оборони. Але бойовий дух тут жеврів, як електролампочка взимку у віддалених селах.

В міру того, як надходили повідомлення про падіння законної влади у великих містах України і перебирання правління місцевими комітетами «Народний гнів», танули сили захисників резиденції законного президента України А. Д. Кромєшного.

Бунт відбувався під жовто-синім прапором, і, захопивши ту чи іншу урядову будівлю, повстанці відпорювали від державного жовто-синьо-малинового прапора Украінской рєспублікі нижню смугу.

– Малинову смугу відпороли у Харкові!
– доповідав президентови Кромєшному ґенерал Курвенко і додавав: - Втекла зовнішня охорона вашої резиденції.

– Нижню смугу відірвали в Одесі!
– На додаток: - Внутрішні війська зняли позиції на Банковій!

– Малинову частину відрізали в Луцьку! Мєнти втекли.

– Армія зрадила присягу!

– Шо значіт зрадила присягу?

– Шо, шо? Перейшла на бік заколотників, - засміявся ґенерал.

За кілька хвилин Курвенко зайшов до президента уже не такий веселий.

– Вони розгромили базу золотарів. І спецфабрику полковника Каплуна теж. Треба відзначити, товариш президент, що ці золотарі мужньо захищалися. Зря ми з них кепкували. Ні один живим не дався.

– А Лайнов?
– кволим голосом спитав Кромєшний.

– Смертью храбрих, - серйозно промовив Курвенко.
– Тепер вони його волочать Хрещатиком.

– Що?
– зблід президент.

– Тіла ґенерала Лайнова, полковника Каплуна і ще кількох вищих офіцерів золотарів заколотники волочать Хрещатиком. Зачепили залізними гаками, які зробили із величезних літер «F», що прикрашали управління золотарів…

– Ох, - зітхнув Кромєшний і ковтнув ще дві піґулки транквілізатора. Він уже був нашпигований стимуляторами, як заєць салом.

– Курвенко, - тихо промовив президент, - а де Кіріл?

– Я вже годину його не бачив, товариш президент, - з ненавистю відповів Курвенко, - навєрно, втік.

– Втік, - сомнамбулічно повторив президент, - а ми з тобою іщо можемо втекти, га, ґенерал? Подзємниє хода?

Вєртольоти?

– Нєт, товариш президент, вєртольоти спалені, підземні хода підірвані.

– Охрана?

– Одні китайці, еті клони-бодіґарди залишилися. Ну і я.
– І што, ґенерал, дальше?