Тероріум
Шрифт:
Роксолана вийшла в одне з розгалужень печери і за кілька хвилин повернулася переодягнута, тепер вона теж була у бойовому «хамелеоні», з підібраним у тугий вузол волоссям. Бойовики посідали на долівку, і Чіпка, теж уже в «хамелеоні», - серед них. Роксолана присіла на плаский камінь, застелений поролоновим килимком. Стояло питання - що робити?
Бойовики по черзі висували кожен свої пропозиції щодо майбутніх терактів проти режиму А. Д. Кромєшного.
Звучали різні пропозиції - від нападу на монетний двір Державного банку України з метою друкування мільярда деномінованих рублів, аби підірвати цю чужу неукраїнську валюту, до вбивства президента Кромєшного золотою кулею.
– А тепер, панове печерні люди, - вигукнула Роксолана з награною веселістю, - прошу до обіду! У нас є справжнє м’ясо, виноградне вино і автентичний хліб! Після обіду ліквідовуємо цю печеру і розходимося невеликими групами. Через тиждень у Києві розпочинаємо підготовку до операції, яку зініціював боєць Чіпка, під назвою… під назвою…
– Серпом по крилах!
– ніяковіючи від загальної уваги, кинув Чіпка.
Всі схвально засміялися, і Роксолана теж, демонструючи Чіпці свої бездоганні білі зуби.
3
КОЛИ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ ГРОШІ
За два кілометри від румунського кордону, на українському боці, з кущів виліз немолодий чоловік. Він обтрусився, пообзирався довкола і благоговійно перехрестився на три сторони світу, крім західної. Потім уклякнув на коліна і поцілував потрісканий шосейний асфальт, з під якого вибивалася трава.
– Вдома!
– вигукнув чоловік і трохи поплакав.
Затим він почав прискіпливо оглядати себе, так, вигляд не зовсім вітчизняний, - чужий, якщо бути відвертим до кінця. Чоловік спустився до придорожнього струмка і почав займатися своїм зовнішнім виглядом. Спочатку зняв із шиї яскраву штучного шовку зелену краватку і пустив її за водою, туди ж відправив темно-синій велюровий капелюх, потім відірвав верхній ґудзик на сорочці і здер з нагрудної кишені чужий українському народові лейбл «Lee», костюм після тривалої і виснажливої дороги додому вже сам набув рідного вітчизняного вигляду, а ось із плащем довелося поморочитися, - ніяк не хотів цей темно-сірий із синім коміром італійський виріб перетворюватись у загальностатистичний, притаманний для населення милої вітчизни ширвжиток, тому чоловік, аби не викидати добротну річ, трохи покропив плащ водою, виваляв його у пилюці, надірвав кишені і вже такий одягнув. Тепер можна йти до рідних співвітчизників - свій. Тим більше, що вже кілька днів цей свій не вмивався, не голився і не чистив зуби.
Прокрокувавши кілька кілометрів, чоловік зайшов у село, але яке, він дізнатися не міг, бо бляшаний дорожній знак з назвою населеного пункту був зігнутий у дві акуратні симетричні трубочки. Хай там що, це - батьківщина, подумки втішав сам себе чоловік. І відразу ж за свій оптимізм був винагороджений, бо побачив за поворотом облуплений будинок із написом «Чайна». Невже китайський ресторан, майнула у нього зіпсована европами думка, але вчасно була безжалісно дезавуйована здоровою рідною перевіреною часом згадкою: чайна - це перемелений на м’ясорубці, а потім підсмажений на олії хліб під назвою «котлета», пиво, розведене водою 50 на 50, і горілка з пікантним присмаком сирої нафти… Ех, де ви, мої шістнадцять літ?!
Чоловік увійшов у чайну. Відвідувачів не було, а за шинквасом сиділа рум’яна округла шинкарка у білому санітарному халаті і маленьким пінцетом вискубувала собі брови. Штучна блондинка, відзначив про себе прибулець і бадьоро
– Доброго дня!
– Доброго, - буркнула шинкарка і через дзеркальце показала відвідувачеві свої карі, підведені синім олівцем очі.
– Так, так, так, - забарабанив пальцями по шинквасу чоловік і повернув до себе плексигласовий планшет, де передбачався бланк з текстом меню.
– Можете не читати, - гостинно промовила шинкарка, - бо крім синтезованого комбім’яса і універсуму хлібного типу нічого нема.
– А котлети?
– Які котлети?
– А-а-а. Як щодо алкоголю?
– Є суха горілка, ерзац-вино, пивний порошок.
– Ех, - зітхнув прибулець, - дайте мені… але це, - він понишпорив кишенями і з жахом прошепотів:
– У мене рублів нема.
– Я в борг не даю, - байдуже кинула шинкарка, - тим більше незнайомим мужчинам.
– У мене це, - ніяково погладив свою червону лисину відвідувач, - ландсмарки…
– Справді, - шинкарка стрепенулась і ожила, як природа навесні, - багато?
– Небагато, але є, я би хотів обміняти, чи є десь тут іксчейндж?
– Я візьму у вас, візьму за дуже вигідним курсом, по тринадцять сорок п’ять.
– Чому так дешево, я чув, що у Харкові - п’ятнадцять?
– зблефував чоловік.
– То вчора було, - защебетала шинкарка, - а сьогодні марка впала.
– Добре, у мене сотка.
Чоловік поклав на шинквас банкноту, яку шинкарка швидко схопила і заходилася вивчати проти світла і задумливо шкрябати нігтем.
– Замовляти щось будете?
– відраховуючи рублі, спитала клієнта.
– А може, ви маєте щось натурального?
– хитро посміхнувся прибулець.
– З власних припасів. Я би й вас пригостив, якщо ваша ласка.
– Тоді прошу в підсобку.
З «натурального» у шинкарки був справжній хліб, вирощена у землі (а не у гідропонічному чані) цибуля, планктонові консерви і бурякова самогонка.
Випили, заїли. Ще випили і почали знайомитись.
– Люся.
– Петро Степанович.
– Ви були у відрядженні ТАМ?
– чемно спитала свого гостя Люся.
– Так, був, півроку.
– Цілих півроку в Европі!
– мрійливо примружилась Люся.
– Ця Европа не такий уже рай, як це розмальовує їхня пропаганда. Навіть дуже навпаки. Злочинність, поліційна сваволя, соціальна несправедливість, черствість і бездуховність! Я вже не кажу про терористів - ісламістів, антиґлобалістів, зелених екстремістів, аквавітистів, хрестоносців…
Петро Степанович Ученій знав, що говорить. Їхню хвалену Европу він пізнав по всій соціяльній вертикалі - згори вниз. Спочатку все було супер. Він мав купу грошей, зароблених… якщо вже бути чесним до кінця, то ці гроші він просто вкрав. А було так. Відставний підполковник КҐБ П. С. Ученій тримав детективну агенцію «Безпечний секс» (через урядову заборону приватного детективного розшуку контору доводилось маскувати під дорогий бордель). Якось до нього завітав клієнт - чернівецький олігарх обласного масштабу Ц. Ц. Цукрюк і замовив стеження за своєю молодою дружиною, яку ревнував навіть до ліхтарних стовпів. З часом приватний детектив П. С. Ученій втерся в довіру до олігарха Цукрюка, особливо через те, що аргументовано розвіював Цукрюкові підозри щодо подружньої невірности його дружиноньки. Згодом П. С. Ученій отримав безперешкодний доступ до ділової контори свого роботодавця і крутився там доти, доки не вивідав код банківського рахунка помисливого олігарха, а далі все було справою техніки - він через комп’ютер перевів велику суму з рахунка Цукрюка у банк «Брат-ВА», конвертував її у валюту, отримав готівкою п’ятнадцять тисяч дукатів, з якими і втік за кордон.