Ти чуєш, Марго
Шрифт:
– Візьмімо себе в руки!
– тремтячим голосом підхопив ініціативу шеф.
Це вдалося не всім. Свєточка безсило опустилася на землю і тихо завила.
– Ми заблукали, - процідила крізь зуби Леська.
– Без тебе знаємо!
– заверещала Свєтка.
– Тихо-тихо!
– цитьнула Марго.
– Тут не можна галасувати!
– Чого?
– Не знаю... Я так думаю... Ми ж на тому світі!..
– Мамочко!
– заридала Свєта.
– Що робити, що робити?
– вголос розмірковував
– Мені страшно...
– продовжувала підвивати Свєточка.
Та тихо ти!
– всі гуртом гримнули на неї.
– Що робити, що робити...
– бубонів шеф і раптом загорлав: - Андибере!
– Я тут!
– Андибере, скажи що-небудь!
– Я десь читав, що коли козаки потрапляли у безвихідь, то починали сповідуватися у гріхах... А ще жертвували тим. хто мав найбільший гріх.
– Що за маразм!
– заверещала Свєточка. Та тихо ти!
– знову всі цитьнули на неї.
– Що ж, - сказав шеф.
– Згадуйте свої гріхи! Цікаво, через кого ми тут гинемо?
Усі покірно присіли і почали перебирати в пам'яті свою брудну білизну.
– Пишіть на стіні!
– скомандував шеф. І написав розмашистим почерком одну фразу.
Марго вийняла шпильку з волосся і стала виколупувати свої гріхи.
Леська писала ключем від офісу, Сидоренко нігтем мізинця, який, певно, саме для цього викохував кілька місяців. Андибер теж писав, правда, невідомо чим. Наче полегшало.
– Уперід!
– дав команду шеф. І всі рушили. Ішли цілу вічність. Спинялися. Знову йшли.
– Цікаво, довго ще?
– поцікавилася Леська.
– А мені, наприклад, цікаво, скільки часу ми тут, га?
– прощебетала Свєточка.
– Ви що, ще не зрозуміли?
– похмуро втрутилася Марго.
– Тут немає часу.
– Як це?
– Ми в безчассі...
– Марго!
– - гаркнув шеф.
– І без тебе моторошно! Андибере!
У відповідь мовчанка.
– Андибере!- всі разом гукнули і, повівши ліхтариком, побачили, що Андибера немає.
– Мамочко, - заскиглила Свєточка, і їй ніхто вже не затикав рота.
– Так, одного загубили. І, до речі, не найгіршого, - зробив висновок шеф.
Однак підлеглі з ним категорично не погодилися.
– Не загубили, а принесли в жертву, - зіронізувала Марго.
– Що б я віддала, аби дізнатися, що він там написав! весело і водночас замріяно сказала Свєточка і полегшено додала: - Ну що. здається, нашим мукам кінець!
– До речі, - сказала Марго, - я не розумію, чому ми пожертвували цілим Андибером. В одній народній думі розповідається про те. як тоне корабель, козаки в паніці, а писар - Олексій Попович -сповідується у своїх гріхах. Однак його не кидають у море, а лише відрубують мізинця. І ми могли обійтися лише одним -- найгрішнішим -- місцем Андибера...
Публіка
– Уперід!
– пролунав голос шефа.- Так: я йду перший, а замикає ряд Сидоренко. Лесю, малюй лінію на стіні. Стіна, здається, з якоїсь глини. Ідемо вперед, поки кудись не вийдемо.
– А що, Андибера шукати не будемо?
– невпевнено сказала Марго. Однак на неї всі агресивно зацитькали.
Екскурсія якийсь час ішла понуро і тихо. В безчассі. Знову почулося Свєтчине схлипування:
– Я задихаюся... Мені бракує повітря... Мамочко... Хочу додому...
Однак на неї ніхто не зважав. Тупо йшли.
Раптом ліхтарик шефа, ковзнувши по стіні, наштовхнувся ще на одне вмуроване в стіну обличчя. Знову інстинкт самозбереження виявився сильнішим від логіки, і шеф трактором попхав своїх колег у протилежний бік. Усе повторилося: втеча навпомацки, топтання один по одному, крики, галас, плач, істерика, дряпання, лайка і, нарешті, "Стоп!" голосом Марго після чергового глухого кута.
– Так, хто не виписав усі свої гріхи, зізнавайтеся!
– менторським гоном сказала вона.
Усі посилено стали перебирати в пам'яті всі капості, підлості, зради, брехні і виколупували їх на стіні.
Трохи заспокоївшись, усі вирішили йти далі. Шеф скомандував:
– Шикуймося! Я - попереду, Сидоренко позаду... А де Сидоренко?
– Си-до-ре-нко, го-о!
– жалібно заволали люди. Проте печера мовчала.
Свєточка істерично зареготала. Марго хотіла І зробити те саме, але не вийшло. Не могла видушити й звук)7 з пельки.
Одна Леська не здригнулася:
– А тепер мені цікаво, що Сидоренко написав на стіні!
Хоч це було негарно щодо колеги, однак усі знову злорадно захихотіли.
– Досить!
– гримнув шеф.
– Ходімо!
– Ну, а хто ж усе-таки йтиме позаду?
– поцікавилася Леська.
– Може, ви, шефе?
Той на мить замислився:
– Мабуть, таки доведеться мені...
– Я проти!
– заверещала Свєточка.
– Ми - одні баби - всі згинемо!
Тут зникають не за місцем у шерензі, а за гріхи, - зауважила Марго.
– А ти звідки знаєш? Ось і йди остання!
– Е ні, в мене троє дітей...
– Ось бачиш: а казала за гріхи!
– Гаразд, Марго, я піду, -- похмуро сказала Леська.
Давай руку, запропонувала компроміс Марго.
На цей раз усі йшли в якомусь дивному стані напруженої байдужості. Відстороненості. Йшли довго, дуже довго. Світло ліхтарика слабло. Прохід звужувався і звужувався. Тіло не відчувалося. Воно паче й не належало їм. Його взагалі ніколи не було. І Інше ослаблений дух ширяв печерою у безчассі.
– Стоп!
– сказав дух шефа.
– Зараз буде ще одна пика. Не впадати в істерику.