Тиха Країна. Поема-казка

Шевчук Александр

В стінах дворця переворот.

"А Згода – подарунок з неба,

Його скоріш завірить треба,

Бо буде горе на Землі.

А так – прийде пора достатку,

Настане ера гри й порядку,

Радітимуть діди й малі…."

А хто її читав, ту Згоду?!

Там йдеться наче про свободу,

Але свободу від кого?

І де це бачені закони -

Чужому пану бить поклони

Задля кредиту

одного?!

І щоб нам дали ті кредити,

То треба ціну заплатити:

Дідівську пам’ять загубить.

А як прийдуть чужії пани,

Чи не здеруть усім жупани,

Хто краще захотів пожить?

ХVІ

Було багато зауважень.

Але ще більше було вражень

Від кількості потрібних слів,

Що лилися, неначе спів

У вуха тим, хто їм повірив.

І дехто аж поліз зі шкіри

Аби грудьми за Зраду стать.

А щоби зайве не читать, -

То ліпше вірити на слово,

Що прийде всім, обов’язково,

Ота заморська благодать.

Глава 3

ХVІІ

Що бракувало цій Країні…?

Пасись спокійно на рівнині

Та пий водичку із струмка;

У прохолоді рівчака

Від спеки ти знайдеш притулок;

Міцне здоров’я без пігулок

Дане Природою для всіх.

Тепер, неначе як на сміх,

Сидять тварини всі у купі;

Толочать землю як у ступі

На невеличкім «острівці».

І унизу, на всі кінці,

Уже немає і травини;

І за води бодай краплину

На пана треба спину гнуть.

Ще й сіно подадуть несвіже,

Що гумой тхне навдивовижу;

І на роботи поженуть.

Ось вам, барани і корови,

Всі соціальнії умови

Замість привільних полонин.

Та й іншим звірям одробин

Вже небагато залишилось.

І те добро від вас закрилось,

Що нібито загальним є.

Тепер усе – за для корони.

За трьох голодних пан жує,

Та ще й і сипле всім прокльони, -

Мовляв, ви ледарі єси…

ХVІІІ

Цепні панів ворожих пси

Царя почали задирати,

І зграя Беркутів крилатих

Корону захищать взялась.

На них рікою полилась

Брехня глашатаїв зрадливих:

Що наче деспоти вони;

А псам скаженим казок льстивих,

Не бачачи у тім вини,

Плекали покидьки брехливі.

Немов, то звірі особливі

Піднялись загалом на бунт,

Проти свавілля від Коали.

Мовляв, готовий певний ґрунт,

І з тим нова пора настала

Патріотичних

перемін.

Неначе кожному свій тин

Давив незміряно на груди.

«Вони ж ручні»,– кричали всюди

Про молодих страшних собак.

А ті готові за кістяк

Загризти тих, хто волю має.

І ось, почувши кров на смак,

Будь-кого зграя загризає,

Якщо накаже головний.

Бо в дикунів начальник свій

З давен безпам’ятних існує;

При ньому й злодій – будь як стій.

Хоч клепки в голові бракує,

Та завжди в зграї є вожак.

Від хижаків до неборак

Цей атавізм ведеться й нині….

ХІХ

Аж ось по-вилізли із тіні

Володарі скажених псів.

Вони у Зраді засідали,

Своєю статтю захищали

Всю волю гаспидських голів.

А щоб базікать добре вміти,

І зло невидимо чинити,

Безкарно ближніх обдирать,-

То їх заходились навчать

Заморські гаспиди прокляті;

І сиониської печаті

Тепер не оминуть панам

(Їх понівеченим родам).

Тварин усіх кошерна згуба

Прийшла у вигляді тризуба,

Як «герб» Країни, де жиєм.

Та звірі тим не переймались,

Бо пам’яті давно цурались;

Хотіли жити без проблем.

Та як же житимеш без болю

Якщо свободу, честь і волю

Свою ти панові віддав,

І з тим Покликання поклав

Своє до панської колоди.

Із тої бісової згоди

Поганий вийшов результат:

У пана чорт – як рідний брат,

А всій звірячій зграї – згуба.

І матінка Природа люба

Стоїть окремо від усіх….

ХХ

Було б видовище на сміх,

Коли б не стало так трагічно.

Навезли псів напівдурних,

Ті на Галявині Величній

Почали з мавпами стрибать.

За те банани роздавали;

А псів голодних розпочали

Нечистим зіллям напувать.

Мавпи за те старанно вили,

А пси і зовсім подуріли

І шаленіли без вини.

Бо їм пани усе прощали

І навіть скарбом пригощали,

Дарили блазнівські чини.

Тепер панів тих стало видно.

Дивитися на них огидно,

Але святії на словах.