Тиха правда Модеста Левицького
Шрифт:
По обіді Левицький з отцем Макарієм зустрілися у Степури.
Адвокат довго читав судову ухвалу, вичитував, мовчки водячи папером очима, видавалося, впоперек, вздовж і навскосець, хіба тільки на зворотний бік аркуша не заглядував.
– Хитро писали крючкотворці,- врешті сказав Григорій Калістратович, мов то було єдиним вислідом його вивчення. – Гадаю, тут свідків підібрано таких самих непорядних, що від сказаного на слідстві побояться уже відступити. Не певен, що на Волині цю ухвалу нам вдасться якось перекинути – якщо дійсно була лапувка, то досі тим хабарем поділитися встигли. От
І вони взялися перебирати імена давніх своїх знайомих по уенерівських часах, перебирали, мов на долоні непровіяне зерно з-під молотарки, відсовували полову і щупле та хирляве в один бік, а зерня добрі і непобиті – в інший.
– До Романа Смаль-Стоцького, гадаю, найкраще,- наполіг врешті Левицький.- Він не тільки поважна постать, професор Варшавського університету, секретарює в Українському науковому інституті та є редактором там видавництва, він свій у клубі «Прометей»…Не закинув, говорять, нашу справу, клопочеться досі нею.
Отець Макарій було посунув руку в кишеню по гаманця.
– Звісно, то мають бути мої витрати.
Григорій Калістратович тільки очі примружив, мов хто перед ним порізав вельми кріпку і ядучу цибулину.
– Отче, ви десятки літ прощали всі прогріхи людям, то може і нам на один більше проститься.
Модест Пилипович знав, що Смаль-Стоцький підтримує добрі стосунки з багатьма найвпливовішими особами у варшавській еліті, в тім числі з Тадеушом Голувко, що очолював тоді прометеївський рух - перше об’єднання поневолених Москвою народів, що втрапили в радянську загородь. А ще Левицькому були знані слова Голувки, мовлені після ризького договору: «Ми зрадили українців, які були нам вірними братами у трагічні дні. Продовження війни тільки на два тижні і військові підрозділи Петлюри були б у Києві. І тоді Йоффе не тільки погодився б проводити спільні переговори з нами і представниками Петлюри, але була б визнана незалежна Україна. Й тоді йшлося б про рятування самої більшовицької держави». Відомо також було, хто і яку позицію займав 7 грудня 1919-го, коли в Бельведерському палаці Пілсудський розпочав переговори з Петлюрою опів на дев’яту вечора, а завершили їх о п’ятій годині ранку, хто складав текст телеграми в перші дні травня двадцятого року, надіслану Юзефом Пілсудським Симону Петлюрі: «Відбувається боротьба за нашу і Вашу свободу проти спільного ворога… Я переконаний, що порозуміння між Українською та Польською Республіками, закріплене спільною боротьбою, принесуть славу і довгий добробут обом народам».
Хоч і кажуть, що двічі в одну річку немислимо увійти, але три дні, проведені Левицьким і Степурою у Варшаві, зустрічі з тими, хто поруч ішов в найстрімкіші роки, стало поверненням в таке недавнє і таке далеке уже річище – там чиста вода струменіла, не замулена, не скаламучена очікуваною вигодою чи буденною користю, іржею кар’єри чи ще ницим якимось дріб’язком, там просто була джерельна вода; то правда, що текло те річище неймовірно прудко, на згинах породжуючи чорні вирви і круговерті, з яких вже ніхто не вернувся…Тих, хто вже не повернеться, і згадали вони в час варшавських зустрічей.
А тижнів за три в двері Левицького досвітком знову постукали.
– Я не відаю навіть, як вам подякувати… Скасували ту справу, а суддю, подейкують, навіть кудись переводять,-
За поміччю до Григорія Степури Модест Пилипович звернувся не лише як до приятеля, і не тільки як до чіпкого адвоката, що рідко програвав справи; він просто знав його як людину, яка не гнулася ні під якими лихими і колючими вітрами – їх таки вистачало на це покоління.
Якось випогодилося зранку 28 лютого 1918-го, заіскрились під сонцем сніги, чию чистоту цнотливу псували хіба плями порохової кіптяви та попелу, що відносив вітер із пожарищ, які тихо знімались нд містом і відносилися вітрами. На околиці Кам’янця –Подільського, рухаючись колонами, сходилося два військових угрупування. З Кам’янця ішло чотири сотні смаглявих бійців, назустріч підходило військо під жовто-блакитними прапорами.
На міській межі вони зустрілися.
– Раді вітати українську армію,=- виступив від вояків з міста полковник.- Більшовиків з Кам’янця вибито. Командир Третього мусульманського батальйону Кавказького корпусу князь Ігор Комнен-Палеолог.
– Спасибі вам, князю,- зняв шапку Григорій Степура, що входив на чолі українського війська, і вони обнялися.- Спасибі вам і вашим воякам. А рештки більшовицьких відділів, гадаю, впродовж трьох днів спільними силами роззброїмо і розформуємо.
Як тільки складаються долі…
За дорученням українського командування князь прибув у Кам’янець раніше, він зумів знайти спільну мову з бійцями мусульманського батальйону- татари, що переважали тут, щиро повірили в українську справу, яка могла б їм дати достойне прийдешнє; щедротами російської імперії вони достатньо були вже нагодовані. Батальйон перейменували в Окремий мусульманський табір, він непідкупно й сумлінно робив своє діло. Згодом у посвідці полковникові І.Комнен-Палеологу губернський комісар Г.Степура з чистим сумлінням напише: « Його заслуга полягає в тому, що з приходом української влади до Кам’янця дав до її розпорядження цілком сформований батальйон під своєю командою і працював з владою в тісному контакті і що батальйон був сильною і надійною військовою частиною».
А Григорію Калістратовичу, вперше призначеному губкомісаром ще 9 листопада 1917 року, знову довелося засукати рукави до господарки у краї – від налагодження узвичаєного життя на Поділлі до порятунку культурницького надбання. Порятунку, наскільки можна відновити понищені бібліотеки, порізані ножами й багнетами картини…Разом з відділом охорони пам’яток старовини і мистецтва Генерального секретарства справ освітніх УНР вельми тішився він, що не дали згинути відомій картині Г.Семирадського «Танець серед мечів», відправили твір у Київ – тільки не знав Григорій Калістратович, що опиниться картина врешті у Третьяковській галереї…
Вельми ж потребувало мозолів поруйноване і пограбоване, аби хоч трішки пригасити той жах, що йшов слідом за червоним фронтом. Надивився на нього Степура достатньо, і бачене ним частенько таки співпадало з описом, залишеним у щоденнику Ісааком Бабелем, який проходив цим краєм разом з Першою кінною армією Будьонного. Одеський інтелігент, що чомусь воював за червоних, який починав писати французькою, вніс неабиякий вклад в російську літературу \ росіяни таки не забули повернути борг, розстріляли у сороковому/, міг дозволити собі розкіш не лукавити сам із собою у тих потаємних, писаних здебільшого поспіхом, нотатках: