Тисячолітній Миколай
Шрифт:
В дни уборки урожая и сдачи зерна и других сельскохозяйственных продуктов государству молодые комбайнеры, трактористы, машинисты, косари, возчики не покладая рук трудились над тем, чтобы в короткие сроки не только вьполнить, но и перевыполнить план.
В районах, подвергшихся немецкой оккупации, молодежь активно участвует в строительстве хозяйственных и жилых построек, старается благоустроить и озеленить села и деревни.
Счастье нашей Родини, счастье нашего народа, счастье поколения нашей зпохи в том, что во главе победоносного движения к коммунизму со знаменем Ленина йдете Вы, товарищ Сталин.
В Стране
Лист обговорили і підписали 26 мільйонів 474 тисячі 646 комсомольців і молодих, і хоч його адресовано товаришу Сталіну, московське видавництво «Молодая гвардия» видало його тиражем 500 тисяч екземплярів, і партком інституту звелів знову обговорювати і вивчати лист на всіх факультетах.
Благоустрій і озеленення сіл, що були в окупації,—і більше нічого й не треба!
А Оксанина мати слала нам з села списки вмерлих з голоду: «Вмерла баба Яковиха, ну, царство їй небесне, вже була старенька, так жалко ж маленьких діток Мелашки Федьчиної, яку засудили за самогонку, а двоє її дівчаток померли з голоду. Вмер син Сіроокого Стьопа. Прийшов з війни весь переранений, і тепер одні кажуть, що вмер од ран, а другі, що від істощенія. І таке саме з хлопцями діда Пакільця, Оришки Матвієнчихи, Охтиза Кривобокого. А Федір Губрій і Альоша Якименко замерзли в степу, вигнані в підводи. Це все з нашого кутка, а мруть же по всьому селу — страшно й подумати!»
В студентській їдальні давали самий бурячок з якоюсь підозрілою підливою, безмежно далекою від оспіваної Котляревським у його безсмертній «Енеїді», Оксана про свою заводську їдальню взагалі уникала говорити, доводилося жити тільки тим хлібом, що його одержували на картки, та ще й сушити з нього сухарі, шоб на зимові канікули повезти маленькому братові для сякої-такої покрепи.
А на лекціях з політекономії доцент Шухман, гологоловий, одноокий, як циклоп, невтомно просторікував:
«Будь-яка буржуазна держава постає перед радянськими людьми, як болотяна низовина перед обитателями гірських висот».
«Ми завжди повинні пам’ятати слова товариша Сталіна про те, що „советский гражданин, свободный от цепей капитала, стоит головой выше любого зарубежного высокопоставленного чинуши, влачащего на плечах ярмо капиталистического рабства“.»
«Постанова лютневого Пленуму ЦК ВКП(б) „Про заходи підняття сільського господарства в післявоєнний період“ ще раз підтверджує слушність слів Маркса про те, що „тільки падіння капіталу може піднести селянина, тільки антикапіталістичний пролетарський уряд може покласти край його економічній убогості й суспільній деградації“ (Маркс К., Энгельс Ф. — Избр. произв.—т. 1— 1948.—С. 184).
Доцент Шухман вважався оратором, ерудитом, безпощадним полемістом, коли б я спитав його про голод на Україні, він би прискалив своє видюще око, поблискав своїм більярдним черепом і відповів запитанням на запитання: „А в якій газеті написано про цей ваш так званий голод, товаришу Сміян?“.
Газети про голод не повідомляли. Зате тітка Марфа писала: „А Голубицькі загибли всією сім’єю. Бригадир Оласенко прийшов уранці загадувати на роботу, стукав-стукав у землянку, аж глядь — а вони всі неживі…“
По радіо солодкоголосі Бунчиков і Нечаєв виспівували: „Прошел
Оксана, по-дитячому тулячись до мене, плакала ночами і крізь схлипування шепотіла: „Я поїду до мами! Поїду до мами!..“ Той шепіт краяв мені серце, рвав душу, але я тільки мовчки пригортав її до себе, нездатний знайти слова втішливі або хоч заспокійливі. Поставало в підвальній темряві понуре видиво нашого колгоспного Левченка, блискало залізнозубо, хижо шкірилося на голодних, вмираючих, на згорьованих вдів, невинних дітей, перекалічених фронтовиків: „Хліба? Не дам! Немає такої вказівки! Ми не можемо розбазарювати соціалістичну власність!“ і розплоджувалися залізно-зубі Левченки, мов мухи, намножувалися клітинним поділом, як амеби, кишіли ніби черва — вже левченки в усіх сусідніх селах: у Мотрино, в Комендантівці, в Ханделеївці, в Дашківці, вже районні Левченки, обласні, республіканські, а над ними постає Левченко всесоюзний, страхітливо клацає залізними зубами над усією державою, над принишклим людом, над покорою і безправ’ям, і тріщать кістки, стогін і здригання струшує всю землю, і німотство, як на могилах, тільки з репродукторів, яких не вимикають ні вдень, ні вночі, вигавкують співці-запроданці: „Давно мы дома не были…“
Сон чи ява?
Може, справді кинути все, плюнути й розтоптати, рвонути разом з Оксаною до рідних місць, до наших бідних матерів і вкрай виснажених полів, вхопити за груди залізнозубого Левченка, витрясти з нього душу, печінки й селезінки? То й що? Наші буйні ниви не безплідний залізний тік, а Левченко — не казковий змій, якого подолаєш, вдаривши об той тік. Всі левченки — це щось ніби шкідливі мікроби, проти яких безсилі навіть гармати й бомби, бо вони бояться не сили, а тільки розуму.
Є сила страшніша за розум. Це — здоровий глузд, млявість душі, велике пристосовництво, добровільне рабство у всемогутніх обставин. Спасенна формула, освячена й нашим найпередовішим ученням: буття визначає свідомість. Можна просидіти в кущах усю історію, тільки визирати з-за хати, з холодка, ховатися під спідницею в жінки, затуляти вуха, зажмурювати очі. Та що то за життя? Животіння, собаче скімлення, ганебне плазування перед силами й загрозами не тільки недовідомими, але й зримими, примітивно-нікчемними.