Тисячолітній Миколай
Шрифт:
— Ми поїдемо сьогодні, негайно! — з упертістю кам’яного пам’ятника вибамкував я.
— Божевільний! Ти хоч їв щось? Снідав? Коли ти приїхав? Звідки? Чим?
— Не їв, не пив, ночі не спав, — яке це має значення! Я знайшов тебе — ось і все!
— Ти стоїш коло порогу, мов чужий. Хоч присядь у моїй хаті.
Присісти? Але де, на чому? Стільчик, мов для ліліпутів, ліжечко, як пташине сідало. Я простягнув руки — і Оксана опинилася в моїх обіймах, тут не усунешся, не вислизнеш.
— Що це в тебе за ліжко? Що за хатина? Хіба я тут доберуся до тебе?
— Божевільний! — стогнала Оксана. — Як тобі не соромно? Май терпіння!..
— Там люди, тут сором, там терпіння, — мурмотів я, обціловуючи їй лице, шию, груди, — доки ж нам терпіти?..
Як подумати, то за всі роки ми були удвох лише один раз, у залізному череві дніпровського буксира «Матіос Ракоші». Дні щастя нашого на Рейні були крихкі, як тонке скло, їх могло розбити то тривожною нічною стріляниною, то нежданим вторгненням сержанта-мордоворота з американської комендантської роти: «Сер, прошу пробачення, але ваша присутність обов’язкова», то любострасно-жорстоке веління мстивого Дураса. В рідному селі — страшна роз’єднаність, і відчай, і мало не смерть нашої любові. В підвалі тьоті Тоні рипливі дошки нашого убогого ложа, які від найменшого нашого здвигнення стогнали так, що могли розбудити населення всієї Європейської частини Радянського Союзу, а також деяких сусідніх держав.
Я міг втратити Оксану ще на війні, так і не дізнавшись про нашу любов, тоді втратив її в рідному селі, знов загубив, може й навіки в Нижньодніпровську, тепер знайшов, вже й не сподіваючись знайти, в цій легендарній Каховці, яка тепер для мене ставала справді легендарною і рідною, і хай навіть «родная винтовка», я згоден на все, бо тут Оксана, ось вона в моїх обіймах, ось…
Щось загриміло в сінцях, Оксана вив’юнилася з моїх чіпких лапищ і хоч відбігти не мала куди, все ж прибрала незалежну поставу, випросталася, стояла ніби й поряд, але й осторонь, мовби й біля мене, та водночас і сама по собі.
— Що там за чорт? — пробурмотів я. — Ти ж казала: хазяйка на роботі?
Оксана проринула під моїми руками, відхилила двері.
— Кіт, — засміялася вона, — такий шкодливий, як і ти.
— Навіть коти заздрять нашому щастю, — я незграбно посунувся до стільчика під стіною, обережно присів, глянув на Оксану з неприхованою мукою в очах, — прошу тебе: збирайся і поїдемо. До Херсона водним трамваєм, а там поїздом. Ти мене чуєш, Оксано?
— Поїдемо, поїдемо, Миколо, — ласкаво усміхалася вона мені від порогу, а сама стояла, не знаючи, за що братися.
— То чого ж ти стоїш? Збирайся!
— Ми поїдемо, поїдемо, аякже! — вона заметушилася, метнулася до мене, тоді назад до дверей, знов до мене. — А може, ти трохи поживеш у мене? Поки я розрахуюся на роботі, поки се та те? А тоді вже й поїдемо…
— Яка робота? — закричав я. — Про що ти говориш? К чорту все! Я нікуди тебе не відпущу!
— Треба ж розрахуватися на роботі.
— Що? Гроші? В мене ціла купа грошей! Я ці роки працював, як проклятий, заробляв і для себе і для тебе, а ти тепер про якісь гроші.
— Там моя трудова книжка.
— Чхати
— Миколо, ти зовсім збожеволів! Як же так можна? А характеристика з роботи? Тут мене всі знають, як попрошу, скажуть добре слово… Куди ж мені без характеристики?
— Куди? Зі мною! Ти моя дружина! Я знайшов тебе, і вже тепер нікому…
Я не договорив, несподівано згадавши дивні слова тієї дівчини з ресторану.
— Стривай. Це тебе звуть тут: «Оксана з Волго-Дону»?
— Мене.
— Ти що — була там?
— Тільки півроку як звідти.
— Як же ти… туди? — я не міг відшукати потрібних слів… — Як же ти там?
— Тоді, в Нижньодніпровську, як ото все з тобою… Вийшла на вулицю — і хоч повіситися! А тут світиться вивісочка: «Оргнабор». Я й зайшла. Все мов уві сні. На великі стройки комунізму. Куйбишевська. Волго-Дон. Я й записалася. Ще подумала тоді: хоч там, хоч там — вода, крига, завжди знайду ополонку…
Я підхопився з стільчика, пригорнув Оксану до грудей, став цілувати її волосся.
— Ну, пробач, мала. Не треба про це. Все минулося. Тепер ніяких будов комунізму — ні великих, ні малих… Вважай, що ми з тобою вже набудувалися…
— Коли б ти знав…
— Не треба, нічого не треба більше!.. Що ти казала? Хочеш розрахуватися в ресторані? Підемо разом… А то ще бюрократи почнуть там свою капітель…
— Навіщо тобі? Я сама! Ти посидь тут, а я швиденько. Скажу, щоб мені приготували все, що треба, і зразу ж прибіжу до тебе. Поки зберуся, вже й так воно буде…
— А не буде — то я там усе потрощу! Так своєму начальству і скажи!
— Скажу, скажу, а ти посидь тут… Хочеш — вийди трохи прогуляйся, тут тихо, спокійно і так же гарно, наче в нас дома…
Знов попливли в сльозах її довгі очі, і знов рвалося моє серце.
— Ну, не плач, дурна, чого ти плачеш? Посиджу, підожду тебе! Тільки не зоставляй мене тут самого надовго. Скільки жив без тебе, а тепер, здається, не зможу й години…
Вона закусила губу, стримуючи схлип, махнула рукою і вискочила з кімнатки.
Довго я там просидів. Оксана бігала раз, і вдруге, і втретє. Змусила мене попоїсти і принесла з ресторану в судках і мисочках цілий обід.
— Там сьогодні якась делегація з самого Києва, я тобі — той обід, що для делегації.
— Що ж тут їдять делегації?
— А хто як. Ці захотіли безпремінно баранини. Щоб усе — тільки з баранини, мовляв, фірма Таврії, а в Києві цього нема…
На крихітному столику біля вікна вона виставляла мені тарілки й тарілочки, її прекрасні округлі руки русалкою плавали перед моїми очима, видобуваючи мовби й нізвідки дивовижні дари таврійських степів: високий, як сонце, пшеничний хліб; червонощокі помідори, благородно-прозору шурпу; делікатну ягнятину в кислому молоці; неймовірні чебуреки, зверху висушені до чоловічої хрумкості, а зісподу непередавано ніжні і наповнені справжнім блаженством; золотисті скибки динь, в неземних соках і райських пахощах, з якими на землі можуть зрівнятися хіба що пахощі жінки, а для мене — Оксанин дух.