Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Як спить радянський фронтовий офіцер? Як трапиться і де трапиться, в обмундируванні, не скидаючи й чобіт, часто-густо не знімаючи шинелі, коли ж пощастить спати з комфортом, роздягненому, то не в піжамах, а в звичайнісіньких підштаниках з по-ворозочками внизу і в спідній сорочці, добре випраній старшиною і ретельно пропареній у вошобойці. Тут я теж спав по-фронтовому, без витребеньок, на цей несподіваний стукіт годилося б хоч зодягтися, але було не до церемоній, і я побіг до дверей, як спав, — у підштаниках, босий, в натільній сорочці.
За дверима стояв чорношкірий військовий поліцейський з охорони штабу, його
— Леді? — перепитав я. — Де? Леді, де?
І показав це своє «де» руками. Солдат зрозумів і показав униз. Отже, там якась леді, просто кажучи, жінка і вона має до мене якесь відношення. Довелося одягатися і, хлюпнувши з крана водою в обличчя, тупати за моїм чорношкірим поводирем униз до остогидлого за вчорашній день штабу.
Там була Оксана!
В тому самому розпроклятому синьому платті зі знаком «OST», заплакана, бліда, але ще прекрасніша, ніж тоді, коли я її побачив уперше. У довгих очах ніби й сльози довгасті. Чи вартий весь світ цих сліз?
— Оксано, ти? Що сталося? — ще з порога крикнув я.
— Миколо! Живий! — прошепотіла вона, простягаючи до мене руки, падаючи мені назустріч з такою безпомічністю, що я ледве встиг підхопити її.
— Що ти, Оксано, чом би я не був живий? — трохи розгублено пробурмотів я. — і що таке сталося? Ти можеш мені пояснити?
— Ох, не при цих, — вона була мов нежива, — вони тут так на мене дивилися, так дивилися, та й тепер теж…
— Ходімо до мене, там ніхто нам не заважатиме. Ти можеш піднятися на другий поверх?
— Я майже ніс її до своєї кімнати, сили зовсім зрадили дівчині, вона трималася за мене з безпорадністю потопаючої, навіть коли нарешті всадовив я Оксану на диван, то й тоді вона ніяк не хотіла відпускати мене, полохливо здригаючись усім тілом.
— Ну, що з тобою, Оксаночко? — ласкаво допитувався я. — Тепер ти тут і тобі нічого не може загрожувати. Ну! Більше бадьорості!
З свого не дуже великого життєвого досвіду я знав, що в таких випадках жінок поять водою. Але вода за цих обставин? Щойно закінчилася страшна війна, ти опинився на чужій далекій річці, три години ночі, з тобою молода прекрасна жінка, майже рідна тобі, бо з твого рідного села, — і якась вода? Я оглянув своє господарство. Вода з крана у ванній кімнаті — це ясно. А ще? Є віскі, американське пиво в бляшанках, якісь фруктові соки, а також наша рідна горілочка, привезена мені майором Йотковим. Не питаючи згоди, я налив Оксані півсклянки горілки, собі — повну склянку, розкубрив дві банки апельсинового соку, підсів до дівчини, дав їй у руку посудину.
— Давай вип’ємо, мала, а тоді все мені розкажеш.
Оксана заперечливо крутила головою, але я все ж примусив її випити, тоді подав сік, до якого вона не доторкнулася, бо її й далі тіпало, ніби в лихоманці, страшні слова душили її, рвалися з неї, не давали спокою.
— Я вже думала, тебе нема. Думала, тебе вбили. Як прискочив до нас у кімнату Лавриков…
— Лавриков? Звідки ти його знаєш?
— А звідки ж? До нашої Ольки він ходить. А це прибіг і регоче:
«Уконтрапупили капіташу!» Мене так і вдарило в серце: це ж він про тебе!
— Старший лейтенант Лавриков?
— Та який він старший
Я обійняв Оксану за плечі, пригорнув до себе, погладив її волосся.
— Чорт з ним, з цим Лавриковим! Ти ж бачиш, що я живий і здоровий і нічого зі мною не сталося. А от з тобою — тут нам треба подумати. Після всього, що я почув, я тебе не відпущу до твоєї кімнати. Зостанешся тут, а далі побачимо.
— Як то? — злякано стрепенулася Оксана. — А що скажуть дівчата?
— Що скажуть, що скажуть, — перекривив я її, гладячи голову, мов малій дитині.— У мене сьогодні була ніч, мабуть, страшніша за всю війну. Але я пережив її і переміг. І, може, ти послана самими небесами, як найвища нагорода за всі мої страхи і страждання? і щоб я тебе відпустив? Та ніколи! Я піду досипати цю ніч до майора Михна або зійду вниз і до ранку сидітиму в штабі, бо який там тепер сон! А ти будь господинею мого пристанища і вспокойся до ранку, а тоді думатимемо, як нам бути. Згода, мала?
Я підвівся з дивана, суцільна рішучість і неймовірне благородство, забув ще сказати, що, коли треба, ляжу по той бік дверей на порозі і стерегтиму Оксанин сон.
Яке безглуздя! Мабуть, у чоловікові зосереджуються сили нищення й відречення від усіх святинь на догоду показному благородству, в якому немає нічого правдивого, зате повно фарисейства, жінки ж, натомість, володіють здоровим глуздом і керуються ним і в найпростіших і в найзаплутаніших життєвих ситуаціях.
І ось, поки я з своєю дурною офіцерською прямолінійністю, проголосивши якісь ідіотські дубові постулати, витупував у темному просторі цієї «генеральської» кімнати, просте українське дівча зуміло виказати свою вищість наді мною, свою природну мудрість, свою силу і владу, простогнавши мені навздогін:
— Не йди! Не кидай мене!
І така неземна туга була в тім голосі, такий вогонь пристрасті горів у самих згуках, а не в словах, що мене мовби відкинула назад якась неземна сила, і вже я не знав, чи то я впав у Оксанині обійми, чи вона впала в обійми мої, не перешкоджав мій шорсткий офіцерський кітель і цупке Оксанине плаття не могло завадити тому, що повинно було статися. Яке ніжне тіло під рабською одіжжю, яке сліпучо-біле, прекрасне і неповторне! Де ви, всі тисячолітні цивілізації з вашою пихою, з вашими гордощами і зверхністю? Упадіть навколішки перед цим первісно-чистим творінням природи, в образі якого спустився на землю сам бог з його ангелами і архангелами і всім небесним сонмом! Мої офіцерські чоботи падали на підлогу, мов знеможені люди. Порожнє галіфе задихалося на стільці від безсилої пихи. З негнучкого кітеля, розвинутого на спинці стільця, проблискували крізь нічний морок ордени, мов утомлені очі минулого, а ми нічого не бачили й не чули, ми рвалися в незвідані світи, ми шукали одне одного в пітьмі, пожадливо простягаючи тремтячі руки на дотик, на крик, на стогін і схлип.