Торговиця
Шрифт:
Станіслав закінчив у Львівському університеті право й філософію, а коли вибухла світова війна, був покликаний на військову службу. Після одинадцятого листопада 1918 року, коли Польща проголосила незалежність, а Галичину покинуло українське військо, Станіслав вступив до легіонів Пілсудського, служив у званні капітана, подружився там з рядовим жовніром – майстром на всі руки – Антошком Дзіваком, який, вернувшись з російського полону, став машиністом льокайки в Рунгурах. До Рунгур після гуцульських заворушень у Карпатах і жорстоких жандармських розправ над населенням переселився з Криворівні й пан Станіслав
…Надворі темніло, фіакр поволі котився з Міста печеніжинською дорогою до Рунгур, пасажири мовчали, як це завжди буває після похорону. На задньому сидінні дрімали Богдан Лепкий і Станіслав Вінценз, на передньому сидінні, одномісному, прикуцнув Петро Франко. Не піддаючись дрімоті, він позирав то в один, то в другий бік, любуючись кудлатим кожухом дібров, що, залиті місячним сяйвом, пливли під крайнім карпатським хребтом і були сповнені дивних таємниць, які народ одвіку й донині розгадує в переказах, легендах і піснях…
І думалося Петрові Франкові, що відтепер захисним щитом перед засиллям сєнкевичівської шовіністичної ідеології буде тільки фольклор – найправдивіша духовна субстанція, проте надто сира для спожитку на світовому ринку, а ось другого письменника, рівного Чайковському, який умів історичним болем розпанахувати людські серця, а особливо дитячі, немає, бо ні суха, мов пісок, творчість Будзиновського, ні примітивна – Кащенка, ані навіть густа фактологією – Опільського не здатні проникати в душі читачів болісною й войовничою мислію, яка в Чайковського стала рівносильною з сєнкевичівською шовіністичною риторикою.
Й заговорив Петро Франко, продовжуючи думати вголос, а Дзівак, що примостився біля візника, нашорошив вуха – йому завше було цікаво слухати, що говорять мудріші за нього.
«І навіть ви, пане Богдане, – звернувся Франко до Лепкого, – дали лише ґрунтовне пізнання мазепинської епохи, а от Чайковський зумів розтривожити серця молоді романтикою козацьких уходів, пекучим болем брата за сестрою – відтворив він начало нашої боротьби за волю й розпачливо заридав над її втратою…»
«Це правда, – відказав, прокинувшись із задуми, Богдан Лепкий. – Я констатую, а треба й наступати… Що ж, цим умінням володіє нині єдиний письменник, мій сусід у фіакрі – добродій Вінценз, який видобуває з нашої історії екстракт героїки… І мені дивно, пане Станіславе, що ви, опришок за натурою, який сказав про карпатських збойників так, ніби увіч їх бачив, покинули гори й задихаєтесь тепер у рунгурському сопуху лише для того, щоб мати певний достаток…»
«На те склалося багато причин, колего, – відказав тихо Вінценз, ніби таємницею ділився. Та враз заговорив голосно, захищаючись: – На ваш докір скажу, що я пишу не в Рунгурах, а у швайцарському Берні: природа того краю нагадує мені Карпати. А теж у нашому Бистреці, в гірській западині, де я збудував собі хижу. Тільки там беру до рук перо. Гай, гай…» – Вінценз помовчав, а далі повів розповідь так, ніби то хтось про нього розказує…
Сюди, в Рунгури, часто долунював до нього з карпатських верхів звук сопілки… То кликала його самотність, якої ніхто, крім карпатського лісу, не може з ним розділити. Самота, зрештою, ніколи його не покидала – сповнена голосом духів, трав, лісів, і в ній він сам ставав таким, як природа: чув
Пан Станіслав попросив візника зупинитися. Крізь розріджений місячним сяйвом сутінок завиднівся на горі будинок з мезоніном, подовгуватий, як усі сільські хати, розділений на кухню й світлицю. У видолині журкотів потічок, а над ним височіла кам'яна фігура. Вінценз запропонував гостям підійти до неї, й коли вони наблизилися, вигукнув Петро Франко:
«Яка схожість! Достоту таким самим, як, пам'ятаю, був мій батько!.. Велика дяка вам, пане Станіславе, за подарунок. Це, мабуть, перший в Україні пам'ятник Франкові».
«Можливо, – відказав Вінценз. – Таким, як це ви бачите, я вперше уздрів Франка у Криворівні, у хаті Василя Якіб'юка: моя добра нянька Палагна привела мене, щоб я побачив велику людину. Та здався він тоді мені зовсім не великим – радше, втомленим хліборобом, який щойно залишив у борозні плуга… «Я на вбогім перелозі поле дикеє орав», – сказав колись поет. І так воно й було, однак те поле ще й нині просить плуга…»
«Не так плуга, як господарського догляду, – додав Лепкий. – Бо ж проросли на тій ниві найдобірніші хліба, кинуті в ріллю невтомним сівачем… А якщо повернутися до нашої розмови про історичну писемність, то мали б ствердити: ніхто в нас досі ще не перевершив «Захара Беркута».
«Й не оцінена, як слід, ідея цього твору: єднання народів перед обличчям спільного ворога, – промовив Вінценз. – Адже тут, в Карпатах, русичі, поляки й чехи зупинили татарську навалу».
«Хай простить мені покійний батько і ви, достойний господарю, – мовив з гіркотою Петро Франко, – та я мушу сказати: у Березі Картузькій нині з благословення польської влади застосовують до політичних в'язнів такі тортури, які й не снилися колишнім мандаторам у кувських та устєріцьких катушах. Яка там єдність…»
«А ми загляньмо в майбутнє, як оптимісти, – відказав Вінценз. – Наші народи замість того, щоб побачити хижий вищир спільного, як ви кажете, ворога, перегризають один одному горла… Та настане час, якщо не за нашого життя, то дітей наших, коли поляки й українці, як ті однокінні ґазди, які з необхідності стають супружниками, оратимуть парокінкою кожен свою ниву по черзі, свято оберігаючи межу… Та досить уже розмов: он стоїть на порозі моя Іруся – нас виглядає. З вечерею чекає. А ти, Антошку, як наш домашній, допоможи пані накрити стіл…»
…Антошко Дзівак так захопився розповіддю про гостину у Вінценза, що й забув, чи його слухають… Пані Емілія, яка не раз уже чула його оповідки про рунгурські часи, коли він працював машиністом на льокайці, й тепер слухала з цікавістю. Нуся не відводила від батька очей, тільки вряди-годи крадькома зиркала на Олеся, який, здавалось їй, слухав би Антошкові розповіді до пізньої ночі. Лише Казьо стояв тут немовби з примусу: в його очах тінилася нехіть, а на губах зміїлася глузлива посмішка. Та пан Дзівак говорив так захоплено, що Олесь не помічав присутніх, і здавалося йому, ніби мову веде сам Вінценз.