Трава нічого не ховає
Шрифт:
— Голос пані Лунде? — запитав я. Він замовк. Я втратив відчуття часу.
— Дивно, — мовив нарешті він. — Дуже дивно. Я не певен, що саме сказав голос: «Я пані Лунде» чи «Я пан Лунде».
— А це важливо, — сказав я.
Я не міг йому пояснити, як це важливо. Але був переконаний що той, хто замовив напис на надгробок, потім з усієї сили штовхнув на той надгробок панну Лунде. І весь час поки тривала наша розмова, я відчував у ній щось дивне.
Наче в тій розмові було присутнє щось невідоме. Раптом я збагнув, що то було.
— Ви весь час
— Я й сам думав про це. Краще б я був не брався за ту роботу… але мені були дуже потрібні гроші… Чого я кажу «голос»?.. Можна ще одну сигарету?
Я віддав йому цілу пачку. Мені здавалося, що якби тієї хвилини з'явився хтось від Карла Юргена Галла, я б витурив його надвір і замкнув би за ним двері.
— Я кажу «голос», бо не знаю, чи то говорив чоловік, чи жінка. Голос був дивний… дуже цікавий. То міг бути або високий чоловічий голос, або низький жіночий. Я нездатен побачити за ним людини. Тому й кажу просто «голос».
Голос. У потилиці в мене ще дужче зашпигало.
— Ви маєте якийсь стосунок до музики? — запитав я. Його худорляве молоде обличчя проясніло. Він весь змінився.
— Так, — відповів він. — Я, власне, співаю… тобто над усе хотів би співати. Коли в мене є гроші, я беру в консерваторії уроки співу. І мій учитель каже, що я маю хист. Але в мене мало грошей. Я успадкував цю майстерню… Але не маю ніякої освіти. Всі мої заощадження йдуть на уроки в консерваторії…
І тоді я поставив йому третє важливе запитання, якого в мене й на думці не було, коли я виїхав машиною на пошуки цього худого, втомленого юнака з різцем у руках. Двоє важливих запитань я вже йому поставив: «Скільки ви отримали?» і «Хто вам замовив напис?».
Мені треба було зовсім заспокоїти його і аж тоді поставити третє, найважливіше запитання.
— Ви не зробили нічого незаконного, — мовив я. — Що ви скажете поліції, це ваша справа, але найкраще казати правду. Вам за це нічого не буде. Якщо я можу чимось допомогти вам, то залюбки допоможу. Але тепер найважливіше, щоб ви погодились допомогти мені. Мені й поліції. Отож я маю до вас іще тільки одне запитання: ви могли б упізнати той голос?
Юнак глянув мені в очі.
— Якщо вам буде треба, то міг би. Коли і де ви захочете, я його впізнаю.
І знов, коли я приїхав, мені відкрив двері сам полковник Лунде.
В одній руці я ніс валізку, а в другій — течку. Скриньку з книжками я поки що залишив у машині. Полковник Лунде повів мене через вестибюль, де на стіні висіла голова лося, і вгору сходами на другий поверх. Сходи були дуже широкі, на помістку півповерху стояло два плюшеві стільці і столик з якимось вазоном. Здається, він зветься «аспедістра». Звідти сходи вели просто на другий поверх, у довгий темний коридор з багатьма дверима. Я почав їх рахувати. Семеро. Семеро дверей. Одні з них ховалися в невеликій заглибині.
— Це двері на горище, — пояснив полковник. — А ваші зразу за ними, отже, другі ліворуч.
Він
— Отут ви житимете, — мовив полковник.
Широке залізне ліжко з бронзовими кулями на стояках в узголів'ї та в ногах застелене білим покривалом. Страхітливий письмовий стіл із цілою горою полиць та шухляд над стільницею і вишуканий старовинний стілець, який, здавалося, потрапив туди випадково. Плюшеве крісло. Підставка з мийницею і дзбан на воду.
— Ванна проти вашої кімнати, — сказав полковник Лунде. — Там можна митися чи приймати душ. Вода не завжди… не цілий день… однаково тепла.
— Я люблю холодну, — сказав я. Я підійшов до вікна.
Принаймні краєвид чудовий. На мить я навіть забув, де я.
Сніг товсто вкривав сад піді мною. Той сад лежав далеко внизу, бо поверхи були дуже високі, та й фундамент будинку напевне сягав метрів на два.
Далі за садом розлягалося місто. В присмерку воно здавалось блакитнявим. Я навіть бачив вежі ратуші, вежі, що колись здавалися такими великими, а тепер, між високими будинками, скидалися на два вперті червоні кубики.
Полковник Лунде стояв позад мене.
— Сподіваюся, вам тут сподобається, доценте Бакке. Мабуть, вам не треба давати ніяких інструкцій ні щодо роботи… навчання Вікторії… ні… ні…
— Я наглядатиму за нею, — сказав я.
— Це дуже важливо. Особливо тепер, перші дні після того, як її тітку…
Він наче не вмів доказувати речення до кінця.
— Доценте Бакке… все це залишиться між нами?
— На це питання я вже вам відповів. Це залишиться між нами й поліцією. Люди в поліції знають свою справу. Можете покластись на інспектора Карла Юргена Галла. Він зробить усе, що тільки можна зробити.
— А. ваш брат… — мовив полковник Лунде, — він теж утаємничений?..
— Мій брат лікар, — відповів я. — Те, що я сказав про Карла Юргена Галла, поширюється й на мого брата. Зберігати таємницю — його професійний обов'язок. Крім того… ми з ним звикли разом обмірковувати кожну справу. Властиво, ми доповнюємо один одного.
— Я розумію. — Полковник на хвилину задумався. — Ви будете тут ці перші дні, доценте Бакке? Я маю на увазі вдень і вночі?
— Вдень і вночі, — проказав я за ним. — Коли хтось захоче побачити мене, нехай приходить сюди. Інспектор Галл і мій брат дзвонили мені, і я сказав їм, щоб вони приїхали сюди, ми поговоримо тут. Вони приїдуть сьогодні увечері.
В очах полковника майнув страх.
— Хіба є… щось нове?
— Не знаю. Я не розмовляв з жодним із них від учорашньої ночі. Але ми ще не зіставляли своїх спостережень. Якраз сьогодні увечері ми зробимо це.
— Вітальня до ваших… — почав полковник.
— Ми посидимо тут, — мовив я.
— Я не знаю, де забарилися моя дружина й дочка… Вони не повернулися з міста. Але ми обідаємо о восьмій. Рівно о восьмій…
Останнього речення він міг і не додавати. Хотів би я побачити живого полковника, який не обідав би «рівно» у визначений час.