Трава нічого не ховає
Шрифт:
— Бабня! — сказав полковник Лунде.
Він сів на найближчий стілець, вперся ліктями в стіл і схилив голову на руки.
Я хвилю постояв, дивлячись на його смагляву потилицю під сивуватим, коротко підстриженим чубом. Тоді зібрав розкидані карти. Полковник мовчав. Я сів з другого боку столу, склав карти в купку, потім сховав їх у скриньку. На стіні за спиною в полковника цокав годинник.
Я витяг із пачки сигарету.
— У вас немає сірників? — запитав я.
Полковник наче аж тепер помітив
— Сірників немає…
— Нічого. Я згадав, що вони, здається, є в мене самого. Я закурив.
Полковник Лунде дивився кудись понад моїм плечем. Обличчя в нього було порожнє й зажурене.
— Я солдат, доценте Бакке… солдат. Був солдатом майже ціле своє життя. Я звик до порядку. До порядку, спокою і дисципліни. Мені… мені подобається таке життя. Спокій. Спокій і лад. Так я й жив з… з Вікторією. Вона була добра дружина. Така, як і належить солдатській дружині… А після її смерті…
Я очікував.
Раптом він глянув мені просто у вічі.
— Що діється в цьому домі, доценте Бакке?
— Не знаю, — відповів я. — Тобто знаю дуже мало. Скажіть, полковнику… у вас немає пляшки віскі?
Я згадав карафку з портвейном. Але, може, в нього є й віскі?
— У мене… так… є одна пляшка. Я мало п'ю. В солдата повинна бути свіжа голова Солдатові треба…
— Я принесу її, коли ви скажете, де її знайти.
— В буфеті… поряд із портвейном у карафці.
Я підійшов до буфета, відчинив дверці і знайшов пляшку. Вона була повна, навіть не відкоркована. Я приніс із кухні дві чарки.
Полковник Лунде сидів у тій самій позі.
Я відкоркував пляшку, налив чарки і одну поставив перед полковником.
— Випийте, полковнику.
— Мені треба йти на службу… я…
— На службу вам треба йти аж уранці. Випийте. Полковник Лунде хвилину дивився на чарку, тоді трішки надпив її. Так само, як він був надпив чарку з портвейном.
— Випийте все одним духом, полковнику.
Він наче сидів перед генералом. І зробив так, як я звелів, — одним духом випив чарку до дна. Найбільше мене вразило те, що вії! так слухняно виконав мій наказ. Він був солдат.
його худі смагляві щоки ледь порожевіли.
— Ви питали, що діється в цьому домі? — почав я. — Цього я не знаю. Та одне мені відомо. Те саме, що й вам. Що хтось пробував убити панну Лунде. І хтось пробував убити мого брата Крістіана. І що ви, та вся ваша родина, щось шукаєте на горищі.
Мої слова не справили на нього такого враження, як я сподівався. Вони взагалі не справили на нього враження. Він просто погодився з ними.
— Так, ми щось шукаємо.
Він був цілком спокійний. На мить він замислився, тоді знов пильно глянув на мене й несподівано запитав:
— Вам ніколи не спадало на думку, доценте
Я вражено витріщив на нього очі.
Те саме сказав Карл Юрген. Але це був його обов'язок — усе помічати й робити висновки зі своїх спостережень.
Потім я подумав: а звідки полковник Лунде знає, що мій брат Крістіан був одягнений у такий самий блакитний лижний костюм?
— Ви вважаєте, що хтось пробував убити мене?.. — запитав я.
— Не знаю, але мені так здається. Після сьогоднішнього дня. Адже я вас запросив наглядати за Вікторією. Мабуть, вони всі розуміють це, але мовчать. Вони звикли коритися наказам… звикли до дисципліни…
— Дисципліна — небезпечна річ, полковнику Лунде. Не для вас. Ви людина військова Але для тих, хто до неї не звик, вона може бути небезпечною. Уявіть собі, що хтось живе поряд із вами і плекає в собі ненависть, помсту… це велика небезпека.
Полковник Лунде всміхнувся, чого я ніяк не сподівався від нього.
— Той «хтось» уже знайшов, як вилити свою ненависть і помсту.
— Знайшов, — погодився я. — Але нічого тим не домігся. Йому не пощастило. А це ще небезпечніше. Полковнику Лунде, послухайте мене.
Він насторожився.
— Інспектор Галл забув сказати вам одну важливу річ.
Він завжди дуже уважний, а це просто забув. А може, вирішив, щоб я вам сказав… хоч навряд… Одне слово, інспектор Галл вважас, що ваш дім повинна цілодобово охороняти поліція. Тож я можу… гм… можу кілька днів бути вільний. Бо дім, я вже сказав, хтось буде охороняти цілодобово.
Ледь порожевіле обличчя полковника густо почервоніло. Він був щиро обурений.
— Охороняти… охороняти мене! Я сам себе можу охоронити, себе і всю свою родину!
— Не можете, полковнику Лунде. Ви ж бо знаєте… Полковник опустив плечі.
— Знаєте, що сталося. Тепер стало ще небезпечніше. Небезпечніше, ніж будь-коли. Скажіть, будь ласка, в домі є ще якась зброя, крім того револьвера, що забрав інспектор Галл?
— Є ще, звичайно, моя гвинтівка. Аж дивно, що той холодний, як крига, поліцай, не запитав про неї.
— Галл не холодний, він просто виконує свій обов'язок.
— Виконує свій обов'язок. Якби всі його виконували…
— Вам, мабуть, краще піти спати, полковнику Лунде. Лише скажіть мені, де ваша гвинтівка.
Він здавався втомленим і старим.
— Вона стоїть коло мого письмового столу, в кутку біля вікна.
Я приніс гвинтівку.
— Ви її також чистите?
Полковник Лунде вперше по-справжньому всміхнувся. Теплою, щирою усмішкою.
— Скажіть мені, доценте Бакке, ви ніколи не служили У війську?