Трава нічого не ховає

Нюквист Герд

Мені здавалося, що я сиджу на стільці вже цілу вічність.

Я чув, як вони по черзі заходили до своєї жахливої ванної кімнати, де на лев'ячих лапах стояла ванна, а над нею — бак із гарячою водою, в якому вода ніколи не була досить гаряча. Сьогодні вона була холодніша, ніж завжди. Адже я використав її майже всю.

Нарешті я почув, як одні за одними зачинялися двері їхніх спалень.

Я знов глянув на годинник. Я розраховував, що хтось почекає півгодини, аби всі заснули. Ті півгодини здалися мені довгими, як рік. Але я не помилився.

Я

почув, як хтось відчинив двері. Так тихо, що цього не міг почути ніхто, крім мене, — адже я сидів і сподівався, що почую той звук. І почув.

Кроків у коридорі не чутно було, але біля моїх дверей, поряд зі сходами на горище, щось зашаруділо.

Не чути було також ходи на горищі, тільки подеколи порипували мостини, як буває в старих будинках. Таке порипування й підтримує в людей віру в примари.

Але то була не примара. То була жива-живісінька людина. Якийсь Ікс.

У мене було таке почуття, що мої вуха настовбурчились, мов у собаки. Бо я почув, як те порипування наблизилося до великої скрині над моєю кімнатою, що була ледь відсунена одним боком.

Запала цілковита тиша. Скільки вона тривала, я не знаю. Принаймні достатньо, щоб той Ікс знайшов залізну скриньку, відчинив її і побачив ту одну річ, яку я там залишив.

Потім знов почулося легеньке порипування в напрямку сходів.

Я підвівся і в темряві підійшов до дверей.

Я чув, як хода поволі наблизилась до сходів, як відчинилися дверці на горище, тоді знов зачинилися. Так обережно, що тільки я, стоячи на відстані метра за своїми дверима, зміг почути той звук.

У мене ще дужче закалатало серце.

Ось зараз, цієї миті, я довідаюся, хто той Ікс.

Я взявся за дужку дверей і натиснув її вниз.

Двері були замкнені.

Я засвітив і глянув на них. Де ключ? Він завжди стирчав у замку з внутрішнього боку дверей.

Проте ключа не було.

Здається, в мене почалась істерика

Я відійшов від дверей метрів на два, розігнався й щосили штовхнув їх плечем. Вони не подалися.

Я затарабанив у них обома кулаками й почув якийсь дикий крик:

— Відчиніть!… Відчиніть!.. То був мій власний голос. Двері відчинились, і я просто-таки впав в обійми сержанта Ев'єна.

Що був сказав Карл Юрген? Ага, сказав, що сержанті Ев'єн і Вік такі напівмертві, як два чистокровні скакуни перед сигналом старту. Він мав слушність.

— Ключ від вашої кімнати був зовні в дверях, доценте Бакке. Ви мало не розвалили будинку. Так тарабанили, що, мабуть, переполохали всіх сусідів…

Мало не розвалив будинку? Я був такий лютий, що аж тіпався. Сержант Ев'єн тримав у руках ключа Я вихопив його. Ми стояли один проти одного — сержант Ев'єн, як завжди, незворушно спокійний, і я, буквально оскаженілий.

Відчинилися четверо дверей. З'явилися четверо членів родини Лунде, кожне на своєму порозі. Мабуть, вигляд у мене був страшний.

Полковник Лунде був у темно-синій піжамі, панна Лунде у бляклому купальному халаті,

який вона притримувала біля шиї, Вікторія в білій цупкій нічній сорочці з довгими рукавами, а Люсі в якомусь надто прозорому нейлоновому вбранні, отороченому білим мереживом.

Усі четверо витріщили на мене очі.

— Що діється? — запитав полковник Лунде.

— Що діється? — закричав я. — Ви мене питаєте? Це я повинен питати вас! Хто з вас щойно був на горищі?.. І хто замкнув мої двері з коридора?

Я чув, що мій голос зривається на фальцет.

— Вам, мабуть, приснилося, доценте Бакке, — сказав полковник Лунде.

— Приснилося?.. — крикнув я. — Приснилося, коли я сидів на стільці й навіть ока не склепив?

— Краще б ви лежали в ліжку, — мовила панна Лунде.

— Хто з вас там був?

Усі мовчали. Я й знав, що ніхто з них на моє запитання не відповість.

— Сержанте Ев'єне! — гримнув я. — На добраніч!

— На добраніч, — відповів він.

Я повернувся, зайшов до кімнати і так хряснув дверима, що аж будинок здригнувся.

Ключа я сховав у кишеню піжами. В мене було таке почуття, наче я поставив новий норвезький рекорд з бігу на двісті метрів.

Але я не був стомлений. Мені кортіло потрощити всі меблі в цій жалюгідній кімнаті й викинути уламки у вікно. Я знав, що можу таке зробити.

Треба було взяти себе в руки.

Я сів на край ліжка й закурив. Сірника я кинув на підлогу.

Хто мене замкнув і навіщо?

Відповідь вразила мене, мов блискавка. Хтось один, єдиний з усіх, ні на мить не повірив, що в мене болить горло. І той хтось наперед витяг із моїх дверей ключа й або взяв його з собою, або просто встромив із зовнішнього боку дверей, перше ніж усі вони поїхали з Крістіаном.

Бо той хтось зрозумів мою хитрість, збагнув, що я хочу зробити. Збагнув, що я вирішив перевернути догори дном горище полковника Лунде. Той хтось розраховував — і розраховував правильно, — що я, маючи перед собою півночі, таки переверну його.

Так воно й було, не інакше.

Бо людині, в якої вистачило хитрощів і ницості вдарити важкою викруткою по лобі панну Лунде, добратися до гілляки й сховати там її торбу на шитво і вистрілити в спину моєму братові Крістіану, людині, яка знала, що мене запрошено сюди на роль пса-охоронця, тій людині вистачило й глузду відгадати мій намір.

Одна й та сама людина. Вбивця.

Я взяв один сигнальний ліхтар і подався на горище. Я тупав, як слон, мені було чхати, що хтось чув мою ходу.

Я перейшов горище, засвітив ліхтар і спрямував світло на скриню, що стояла ледь боком.

Залізна скринька була там, де я її поставив. Я відчинив її. Вона була порожня.

Недокурок першої сигарети я розчавив ногою на підлозі своєї кімнати. Я відчував особливе задоволення від того, що можу випалити бодай маленьку пляму на підлозі цього проклятого будинку, заселеного примарами.